Гадючник. Дорога в нікуди
- Автор: Мориак Франсуа Шарль
- Серия: Вершини світового письменства #35
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Дмитро Паламарчук
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Гадючник. Дорога в нікуди». Краткое содержание книги:
Перед тим, як піти до своєї кімнати, Робер зайшов до П'сра. Той сидів на ліжку.
— Лягай спи, старий, уже й північ минула.
П'єр, не дивлячись на брата, буркнув:
— Брудні ті їхні гроші…
— Не порозумітися ніяк, — зітхнув Робер. — Бідна мама вважає, ніби вона добре зробила, пішовши туди ввечері, ніби так і належить голові родини. Може, вона й має рацію, кажучи, що ми невдячні…
— Та не в цьому суть, — П'єр струснув головою, втупивши кудись нерухомий погляд. — Прикро, що вона слушно про нас каже… ні, скоріше, прикро, що я не знайшов, як їй відповісти. Я ненавиджу гроші за те, що від них залежу. Ради нема — я вже міркував про все це: від грошей не визволитись. Ми зв'язані, ми живемо в такому світі, де гроші — основа всього. Мати правду каже: збунтуватись проти неї — все одно що повстати проти всього світу, проти життя… Або тоді вже треба переробити світ. Залишається…
— Що залишається?
— Революція… Чи бог…
Слова ці видались надмірними в маленькій кімнатці, захаращеній книгами, репродукціями, копіями античних статуй. Робер притулив до себе братову голову:
— Не кажи дурниць…
П'єр не відповів, сховавши обличчя на грудях Робера, що дивився в зошит, розгорнутий на тій самій сторінці, на якій педавно силкувалася щось уторопати пані Костадо. Він читав і перечитував:
— Слухай, — раптом сказав П'єр, учепившися Роберові в плече, — ти не покинеш її? Ти не покинеш Розу Револю?
Старший зітхнув, звільняючи плече від П'єрової руки:
— Що поробиш! Ти ж сам сказав… Ми зв'язані…
IIІ
Коли пані Костадо вийшла на вулицю, забравши документ, мов трофей, Люсьєна кинулась до Рози. Зачіска її не була порушена, на високому шиньйоні сяяв смарагдовий півмісяць. Але діамантове намисто й персні вона вже встигла зняти. Дені помітив їх у напіврозкритій сумочці, з якої мати раз по раз витягала хусточку, щоб витирати очі. Діти побачили, як плаче ця всемогутня істота — їхня мати. Вони не насмілились підійти обійняти її.
— Ви чули? — спитала вона.
Дені вголос вимовив слова, які найкраще віддавали те, що він відчував уже хвилин десять. Йому здавалося, ніби його живого присипало під руїнами сплюндрованої будови: «Ми живцем поховані!» Роза тихенько плакала, уткнувши голову в подушку. Вона оплакувала себе, своє кохання, своє щастя, якого ніколи не буде, яке вмерло, не народившись. Пані Револю спитала Дені, наче він був дорослий, що робити.
— Їхати до Леоньяну, не гаючи часу, і всім трьом. А по дорозі завернемо до Фреді-Дюпонів по Жюльєна.
— Ні,— жалібно сказала пані Револю, — тільки не до Фреді-Дюпонів — там, мабуть, уже все знають…
Дені запевнив, що зайде туди з двору непомітно, та коли родина сідала в ландо, нагодився блідий Жюльєн у бальному вбранні — хтось із приятелів устиг йому шепнути:
— Твоє місце не тут, вертайся додому.
Дорогою пані Револю, намагаючись перекричати торохтіння коліс по бруківці, розказувала Жюльєнові, яка жахлива сцена відбулася. Він був приголомшений, — для нього все, що стосувалося світського товариства, мало абсолютну цінність: недаремно ж вихваляли його коректність і вишукані манери. І ось тепер він машинально протирав монокль, а інколи починав говорити — носовим, гугнявим голосом наводив цифри:
— Ви погодьтесь, — казав він, силкуючись обрахувати бюджет Регіни Лораті,— на самих тільки коней та на ліврейних лакеїв ішло в неї щонайменше…
Оце «щонайменше» він повторював безнастанно. Його захоплювали ці підрахунки. Зачеплений нещастям більше, ніж усі інші в родині, він іще не відчував удару, але вже був смертельно поранений — він, від кого досі кожне, як милості, чекало принаймні уклону, потиску руки, він, син нотаріуса Револю, він, бажаний жених…
— В усякому разі, борги ми віддамо, — раз у раз торохтів він. І знову жонглював цифрами: стільки візьмемо за контору, стільки вартий Леоньян, а стільки дім на Біржовій площі… Мати не хотіла сказати, що все це, мабуть, уже заставлене. Жюльєнів запал швидко охолов, бо ніхто нічого не відповідав. Його плеската голова з ріденьким волоссям хиталась — ландо підскакувало на нерівній бруківці. Раптом пані Револю скрикнула: