Гадючник. Дорога в нікуди

Від оцих грошей, що тільки про них вона й думає, нема їй ніяких радощів — ні тих, яких зазнають марнотратці, ні тих, що судилися скнарам. Вона продовжувала те, що колись робили батьки, і при тому керувалася принципами — упорядкованістю, поміркованістю, ощадністю. Витрачати лише половину прибутків, решту пускати в обіг, щоб капітал зростав. Але пускати гроші в обіг треба також обачно, знов-таки дотримуючись правил: не ризикувати, «не тримати всі яєчка в одному кошику», завжди мати досить готівки при собі, щоб на випадок чиєїсь смерті чи отримування або передачі спадщини якось обкрутити податкову інспекцію, а це з кожним роком усе важче й важче…

А двом отим дурникам і невтямки, що вона не повинна була відмовлятися від гри: вона наслідувала приклад батьків, без роздумування дотримуючись їхніх правил… «Гроші — наш пан, що накидає нам свої закони, — міркувала вона, — чи то йдеться про скромні достатки, як от у нас, чи про таке багатство, від якого паморочиться голова. Я повинна була зробити все, навіть неможливе, щоб урятувати ці чотириста тисяч франків. Заради таких грошей небо й землю можна перевернути! Чого тільки не зробиш заради них… Коли Робер і П'єр успадкують ці гроші, вони відразу підпорядкуються тим правилам, що для грошей установлені. А може, передати спадщину дітям зараз же? Мабуть, так і доведеться зробити. Тоді вони вгамуються і хоч-не-хоч визнають, що їхня мати байдужа до тих грошей. Байдужісінько мені,— зітхала Леоні, вкриваючись ковдрою, — нащо воно здалося? Віддати, поділити…» Не вперше з'являлася в неї ця думка. Але щоб утілити її в життя, треба було зняти опіку з П'єра. Зрештою чому б і не зняти? Він же, певно, й надалі дозволить матері порядкувати своєю частиною спадщини. Матері або братам. Ніякого ризику тут нема. За Робера нема чого боятись: вдача у нього полохлива, він побоїться лишитися без нічого, гроші швидко візьмуть над ним гору, й він підкориться їм. І Гастон теж… тепер-то він робить борги, знаючи, що платитиме мати; проте він не марнотратець. Надто він полюбляє всілякі розкоші, то й не схоче, щоб висохло джерело тих розкошів. У крайньому разі можна звернутися до опікунської ради…

А як би вона пишалася, коли б могла сказати їм:

«Ви собі вигадали, ніби гроші для мене — щось найдорожче в світі, а я ось віддаю їх вам, собі лишаю тільки дещицю, щоб не довелося милостиню просити…» Ці думки захопили її, піднесли дух; знемога де й поділася. От би зараз піти, постукати в двері до Робера і не гаючись виповісти все… Та вона була надто розважна й не піддалася цій спокусі. Хай мине ніч, навіть іще кілька днів після того. А поки що Леоні полегшало від самої думки: вона стане така сама вбога, як Люсьєна Револю, тільки не через ганебний крах, а завдяки добровільному й гідному хвали самозреченню.