Гадючник. Дорога в нікуди

До самого світанку ці думки роїлися в неї в голові, а вона й не усвідомлювала, що шукає в них захисту від докорів сумління за те, що вона скоїла, пішовши на Біржову площу; вона не здогадувалася, що бажає якось уласкавити родину Револю, всіх тих, чиї похмурі обличчя оточили її з усіх боків, чиї невблаганні погляди пекли її звідусіль.

Спала вона години зо три, а збудило її шарудіння газети. Розплющивши очі, вона почула П'єрів голос: «Він наклав на себе руки цієї ночі».

На стільці біля ліжка плакав Робер.

Леоні сказала:

— Ну, поміркуйте самі: я прийшла до них десь так о пів на одинадцяту. А самогубство сталося за чверть години після того. Виходить, нема ніякого зв'язку між тим підписом, що дала мені Люсьєна, і смертю її чоловіка. Не розумію, за віщо ви мене катуєте. Біда лише в тім, що цілий день я не могла зважитись піти туди. Якби я пішла вдень, Оскар був би живий. Ну, чого ви так видивились на мене?

— Тут іще одне, — обізвався Робер. — Поки ти грабувала його дружину та дітей, наш старший брат Гастон відібрав у нього коханку…

— От іще! Чого ти хочеш? Не можу я тримати Гастона на припоні! Крім того, бідолаха Оскар і не знав, що це був саме Гастон — принаймні я так вважаю; і ще мушу тобі сказати: якби цього не зробив Гастон, то зробив би хтось інший… Жінки цього гатунку тримаються лише доти, доки є чим поживитись, — це ж бо відомо. Та що це ви справді! Чи я не переживаю так само, як ви? Адже не ми в цьому винні…

Вже краще було б їй слухати докори або зносити грубіянство. А то сидять мовчки. Не дають зазирнути в їхні думки. Чому вони такі несправедливі до неї, чому вважають, що вона нездатна зрозуміти їхні страждання? Ну, в Робера любов… У П'єра приязнь… А в неї самої хіба серця нема? Хіба воно не билося шалено колись для молодого вродливця Оскара Револю, того самого, що про нього в сьогоднішній газеті… Вона благально подивилась на їхні відчужені обличчя. Ніякої надії: не подолає вона цього бар'єра зневаги. Хіба що… і раптом виринула та сама думка, що не давала їй спокою вночі: розділити спадщину. Яка спокуса — кинути їм в обличчя цю пропозицію! Ні, для себе вона ніколи не дбала про гроші, тільки для синів. В усякому разі, тепер не дбає, не дбає ні про що. Життя в неї склалося невдало, вона його цілком присвятила синам, а ті її не розуміють. Хай тільки дадуть їй спокійно дожити віку десь у куточку. Може, вони думають, що її цікавлять будинки, якась нерухомість? Так ні — усі закони тепер проти домовласників… Права домовласників нині — то тільки міф. Їй нічого не треба, тільки одне — побачити здивовані, прояснені обличчя цих своїх суддів. І вона не змогла більше опиратися спокусі: