Гадючник. Дорога в нікуди
- Автор: Мориак Франсуа Шарль
- Серия: Вершини світового письменства #35
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Дмитро Паламарчук
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Гадючник. Дорога в нікуди». Краткое содержание книги:
Бідолаха Дені, для якого було справжньою подією ввійти в кімнату, де хтось помер у рік його народження, більше вже не сумнівався, що зараз побачить свого батька в такій позі, яка уявлялася йому, коли він їхав сюди: нерухомого, з головою, схиленою на стіл, або простертого на ліжку…
І ось уже все, що він створив в уяві, починає здійснюватись: управитель Кавельге, який чекав їх, зробив кучерові знак, щоб той спинився перед ворітьми. Далі по черзі почав проказувати саме ті слова, що їх Дені вклав йому в рот: бригадир поліції не дозволяє навіть доторкнутися до тіла… Він хоче порозмовляти з пані… Подумайте тільки! Ніхто не чув пострілу… А тим часом Ланден робить усе, що слід.
Усі четверо Револю поставали край дороги. Шлейфи материного й доччиного бального вбрання, поверх якого були накинуті чорні плащі, волочились по калюжах. Ліхтарі ландо та ліхтарик у руці в Кавельге кидали світло па четверо облич, у четверо сердець. Люсьєна вже відгороджувалась від усього своїм горем, оточувала себе ним як захисним муром: вона дістала право ні в що не втручатись, тільки страждати: вона зовсім розбита, знищена — ніхто її не осудить. Жюльєн, позбавлений раптом усього, що тримало його на цьому світі, обернувся на жалюгідну істоту, напівлису, невиразного віку, зі спадистим лобом; короткозорий, без лорнета, вія мав геть розгублений вигляд, підборіддя в нього тіпалось: його жахало те, що казав йому Кавельге:
— Ви, пане, тепер голова родини. Пан Ланден каже, що нічого не може без вас вирішувати…
Жюльєн заперечив: ні! ні! нехай Ланден вирішує все сам… він усе зробить як слід…
— Ну, що ти, Жюльєне, — з докором сказала Роза, — не може Ланден нас заступити…
Голосом, що вже не тремтів більше, вона підбадьорювала матір, ведучи її під руку. Вона втратила все — отже, ніщо не повинно її хвилювати. Саме вона повела матір і Жюльєна до замку, вона ж звеліла, щоб Кавельге взяв Дені до себе у флігель під догляд дружини (та була колись годувальницею Дені).
На руках, що його підхопили, Дені лежав як непритомний. Кавельге легко ніс шістнадцятирічного хлопця. Твердим кроком пройшов він повз клумбу і ногою відчинив двері свого житла. Дені почув, як скрикнула годувальниця. Його поклали на ліжко, роздягли, дали понюхати оцту, він чхнув, у ногу йому запекла грілка. Добре було полежати отак простягтись. Марія Кавельге міняла йому компреси па лобі. В кімнаті тхнуло чимось підсолодженим, присмаженим. Хлопець притулився до грудей Марії, яка заспокоювала його словами: «Сердешний твій тато ще прожив хвилин з десять, отже, встиг вимолити прощення у господа милосердного… Ланден вважає, що можна буде порозплачуватися з усіма боржниками й навіть урятувати Леоньян. Принаймні замок. А землі доведеться продати».
Саме це найбільше обходило подружжя Кавельге. Роками плекали вони надію, що будиночок, де вони жили, а також городець і садочок колись дістануться їм у власність. Житимуть вони в своєму, але й далі працюватимуть на родину Револю. Сам Кавельге, правда, інколи натякав на свої наміри: казав, що без землі замок сантима не вартий — кому це потрібні оті величезні бараки? Що назбирав грошенят, те він завдячував тільки собі: пан-господар дозволив йому тримати в околиці винні льохи… Крім того, він брав комісійні за всілякі торговельні оборудки — це дозволяється, так скрізь ведеться… Марія, проте, не хотіла скористатися з нещастя, що скоїлося в родині Револю, і позбавити хазяїв їхнього замку.
Дені тим часом міркував собі: «Тепер я не зможу більше ходити до колежу… Ми житимемо тут, біля курчат та городини».
Марія Кавельге навшпиньках вийшла з кімнати, лишивши незагашену свічку. Дені, простягшися під теплою ковдрою, почав подумки впорядковувати розкішне життя. Він стрілятиме дичину та ставитиме верші — тільки й роботи. Щодо хліба — їстимуть лише житній. Не матимуть турботи, чи вийде Розета заміж — принаймні найближчими роками. Може, пізніше, геть пізніше… В усякому разі, нині це не загрожує… Він дихнув на повні груди, витягся під ковдрою. А як же мрець?.. Доведеться пережити темну смугу, днів кілька. Він захворіє, всі казатимуть: «Яка вразлива дитина…» Померлого поховають, замурують у склепі — і край, і все як слід, усе як належить…