Темнолесникове прокляття

Мірою того, як вони заглиблювалися у скелю, Маріс помічала те, чого не бачила того дня, коли Чіпус її звідси виносив. Наприклад, спуск, який видавався неймовірно крутим, коли вона трималася за Чіпусову шию, цей, так званий, прямовисний хід, насправді становив собою низку коротких прогонів, які кривульками спускалися донизу. Там, де прадавні зсуви всередині скелі спричинили обвали тунельних стін, хитромудрі камінні опори, змуровані без розчину, запобігали їхній цілковитій руйнації. Довгий товстий канат, відшліфований за сторіччя сотнями й сотнями рук, кріпився до стіни і відігравав ролю імпровізованого поручня. Круглякові розсипища під ногами коли й не пришвидшували спуску, то принаймні робили його безпечнішим. Та найбільшою несподіванкою стало те, яким довжелезним виявився їхній шлях.

— Цьому тунелю не буде кінця, — скривилася Маріс.

Чіпус реготнув.

— Назад іти куди довше, — зазначив він. — Та ще, коли за тобою хтось женеться.

— І як тільки ви мене донесли, розуму не приберу, — похитала головою Маріс.

— А ти поноси кілька років по бібліотеці важкі томи та скрині з сувоями, — пояснив Чіпус. — До того ж ти далеко не перша, кого мені довелося рятувати від… — Він замовк.

Маріс повернулася.

— Чого? — тривожно запитала дівчина.

— Ш-ш-ш, — шикнув Чіпус. Притуливши пальця до він нахилив голову набік і уважно прислухався. Звідкись із самого низу, перекриваючи свист і гуд у кам’яних щільниках, долітав тихий шерех, наче щось рухалося. Потім — тиша. — Мабуть, якийсь невеличкий зсув усередині скелі, — припустив старий. — Зрештою щільники невпинно розростаються.

Далі обоє спускалися в цілковитій тиші. Лиховісний гуд навколо них чимраз гучнішав, а мірою того, як вони наближалися до скельного серця, багрове сяйво в тунелі гусло. Крутосхил під ногами дедалі вирівнювався, аж поки хід зненацька сполучився з ширшим, рівнішим тунелем.

— А ось і він, — тихо оголосив Чіпус. — Великий Західний тунель. — Він узяв ліворуч. — Це сюди. Ходи за мною.

Тепер, ідучи по рівному, вони посувалися тунелем швидше. Щоразу, як тунель розгалужувався, Маріс і Чіпус брали ліворуч — як научав Лініус. Серце у Маріс калатало. Кожен крок наближав її до Старожитньої лабораторії. Що вона там застане? Може, Квінт цієї миті намагається відчинити двері? А може, вони з Чіпусом не встигнуть туди вчасно?

Раптом тунель попереду розгалузився на три ходи. Чіпус пристав і почережно освітив ліхтарем кожен з них.

— Мабуть, Лініус згадував оцей глухий кут, — нарешті озвався він, показуючи на кам’яний завал перед собою.

— Гайда поглянемо, — запропонувала Маріс. — Я… — Вона схопила Чіпуса за руку. — С… слухайте, — прошепотіла дівчина.

Та Чіпус почув уже й сам. З глибини проходу долинали аж надто знайомі звуки: дедалі ближче жаске плямкання та пирхання.

— Тільки не це. Лишечко моє, тільки не це, — зашепотіла дівчина, і в тремтячому її голосі вчувався жах.

— Угамуй свої нерви, — наказав Чіпус. — Не забувай, воно може вчути твій ляк.

Ту ж мить із-за повороту вивернулося й саме джерело огидних звуків. Маріс заверещала не своїм голосом. То був криваво-червоний блискун — і блискун той жадав помсти.

— Далі йди сама, Маріс. — Чіпусів голос був спокійний, але в ньому вчувалася крига. — Я наздожену тебе, тільки-но раз і назавжди покінчу з цією мерзотною тварюкою.

Та Маріс прикипіла до місця, не годна поворухнутися. Блискун проворно наближався, лупаючи своїми вирлами, погойдуючи мацаками і трусячи безформною тушею. Чіпус узяв дівчину за плечі й попхнув уперед до лівого тунельного відгалуження.

— Знайди Квінта, — звелів він.