Вибрані твори в двох томах. Том II

Я звівся і промимрив розгублено:

— Я… нічого не думаю…

— Воно й видно, — поглузувала вона. — Сідай.

Збір було призначено на сьогоднішній вечір. Дізнавшись про це, Ілько сказав мені:

— Тобі діватись нікуди, бо збираються в тебе дома, а я не прийду. Я вже все розказав, а тепер хай вирішують… Наперед знаю, що вирішать. Виключать з піонерів.

Я почав просити:

— Ні, ти прийди, Ілько. Вдвох легше буде. Прийди, чуєш?

Він подивився на мене довгим пильним поглядом.

— Гаразд, прийду. Тільки заради тебе.

— Не обдуриш?

— Раз я сказав…

Ключ від дверей у мене був. Я зайшов у хату якнайтихіше і зачинився в своїй кімнаті. Боячись навіть шелестіти сторінками, розгорнув книжку.

Мама відчинила двері.

— Іди обідати. — Голос у неї був тихий і сумний.

— Я не хочу їсти.

Вона не наполягала, вийшла.

В домі знову запанувала тиша. Тільки чутно було, як за вікном висвистує вітер, та було видно, як гнуться дерева під низьким темним небом, ніби замітають його оголеними гілками. Сумна картина за вікном перекликалася із чорним смутком у моєму серці.

Нараз я здригнувся. До двору входили Павка, Маринка, Петько Білозер, Сашко В'юн, Федя Ромащенко, Марія Степанівна, Євграф Євграфович… Я не бачив тільки Ілька. Невже ж не прийде? Ні, не такий Ілько, щоб пообіцяти і не виконати. Прийде.

Я дослухався — завмирало серце, — як мама запрошувала гостей до їдальні — найбільшої кімнати в нашому домі. Чути було гомін, але про що саме говорили, розібрати не можна.

Будильник у мене на столі показував близько сьомої. А Ілька не було.

Уже прийшов тато. Прийшов і дядя Влас.

Ілька не було.

Рівно о сьомій знову відчинила двері мама, печально сказала:

— Іди, кличуть…

Я встав із стільця. Ноги у мене підгиналися.

В їдальні спідлоба оглянув присутніх і тільки тут побачив, що Ілько теж є. Він спокійно сидів у найдальшому кутку і пригладжував долонею свого вогнисто-рудого чуба.

Павка пішов до столу, блиснув туди й сюди окулярами.

— Сьогодні в нас незвичайний збір загону. Ми зібралися обговорити ганебний вчинок двох наших піонерів, Ілька Заруби та Левка Лебедя, які витягли шибку…

— Вона була розбита! — перебив Ілько.

— Ти ще встигнеш сказати, — повернув до нього голову Павка. — … Витягли шибку, залізли крізь вікно в спортзал…

— Левко не лазив! — знову озвався Ілько.

— Та не перебивай! — уже сердито кинув йому Павка. — Умій триматися на зборі.

— Так ти ж правду кажи! — не поступався Ілько.

— Так от… — помовчавши, сказав Павка. — Залізли в спортзал і взяли дві пари лиж. Лижі Ілько повернув, коли цей ганебний вчинок було викрито, але факт лишається фактом… Я думаю, що ми зараз послухаємо Ілька та Левка, що вони скажуть, а тоді вже й самі висловимось… Заруба, ти тут увесь час вискакував та перебивав, то от перніий і розкажи, як це було і що вас наштовхнуло на такий вчинок?

Ілько підвівся, але мовчав. Тінь від абажура падала йому на обличчя, тому важко було б сказати, що він в цю хвилину думає і почуває.