Вибрані твори в двох томах. Том II
- Автор: Ткач Дмитро
- Год: 1982
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Вибрані твори в двох томах. Том II». Краткое содержание книги:
— А навіщо ж тоді лазити? — озвався Ілько з кутка.
На його слова всі засміялись. Але Маринка блиснула на нього сердито очима:
— А ти, Ілько, помовч! Думаєш, якщо я тут і себе, й інших критикую, то твоя провина стає меншою?..
Вона і сердилась на мене та Ілька, і захищала нас.
Павка довго стукав олівцем по столу, поки влігся загальний шум, який зчинився в кімнаті.
Просили слова один за одним. Тепер ясно стало, що всі підтримували Маринку. Навіть Євграф Євграфович. Але він — зовсім несподівано — запропонував заборонити нам на певний час носити піонерські галстуки.
— Правильно! Правильно! — почулися голоси, і серед них був навіть Маринчин голос.
Я слухав, а сам думав: «Як же це з мене будуть галстук знімати?.. Може, вже зараз зняти його і заховати в кишеню?.. Але ще ж не голосували, а тільки говорять про це. А може, й обійдеться?..»
Але тут попросив слова дядя Влас. Що скаже він після всього, що сталося? Я тільки краєчком ока зиркнув на нього і ще нижче схилив голову.
— Всі ви пригадуєте, що коли я виступав у вашій школі, то назвав Левка своїм другом…
Я здригнувся. Так, це було. Всій школі сказав, що я — його друг. А тепер що? Що ж тепер? Кінець дружби?.. Так, кінець. Зараз він відмовиться від мене.
— Я тоді не випадково сказав «друг». Я й зараз не відмовлюсь від нього і скажу: Левко був мені другом, так другом і лишається… Левко попав у біду. З своєї власної вини, але попав. То чи ж можу я залишити його? Звісно ж, що не можу. Я теж допомагатиму йому виправити помилку. І Ількові допомагатиму. Давайте ж вірити хлопцям. А щодо галстуків, то вирішуйте самі. Ви — одна піонерська сім'я…
Не довго говорив дядя Влас, але в кімнаті після його виступу стало ніби легше дихати. І всі присутні відчули себе вільніше.
— Ну так що, будемо голосувати? — запитав Павка.
«Ось воно…» — подумав я і мимоволі поклав руку на груди, де був червоний галстук.
— Ти щось хочеш сказати, Левко? — запитав Павка, помітивши той рух.
— Ні… нічого…
Мене душили сльози. Але я тримався, тримався… Тільки не заплакати. Тільки не заплакати перед Маринкою, перед дядею Власом, перед усіма!..
— Хто за те, щоб піонерам Ількові Зарубі та Левкові Лебедю тимчасово заборонити носити галстук за ту провину, про яку ми оце говорили, піднесіть руки…
Я не бачив рук, але чув шелест одягу навколо себе.
— Одноголосно, — почув я, мов крізь сон. — Левко Лебідь та Ілько Заруба, зніміть ваші галстуки.
Ніби не своїми руками я почав розв'язувати на грудях вузол. Шелестів матерією й Ілько. Тільки це й було чути в тяжкій тиші.
Коли я озирнувся навколо себе, то мами в кімнаті не було. Я не помітив, коли вона вийшла. Ясно ж, не захотіла бути присутньою при моїй ганьбі.
А тато сидів і дивився кудись повз мене. Мені впали у вічі тільки дві круті згорьовані зморшки над переніссям…
33. НОВИЙ УЧИТЕЛЬ
Кажуть, горе зближує людей. Тепер я переконався, що так воно й є.
Якщо раніше в нашій дружбі з Ільком і були якісь щілини, то тепер вона зцементувалася так, що ніяка сила не розірве. Ще б пак: на увесь загін ми тільки двоє не маємо права носити піонерські галстуки!..
Вранці ми чекали одне одного на розі і до школи йшли разом. З школи поверталися також разом. А пообідавши, знову сходились, щоб учити уроки. Моя мама теж не перечила нашим зустрічам.
Ми з Ільком твердо вирішили довести всім, що ми — теж не останні.
Сьогодні я зустрів Ілька пригніченого і мовчазного.
— Що з тобою? Чого ти?.. — запитав я, вельми здивований.
Він махнув рукою.
— Вчора таке дома було…
— Дома?.. — здивувався я ще дужче.
— Авжеж… З батьком негарно вийшло… І він розповів мені таке.
Батько Ільків — безногий. Він пересувається з місця на місце на спеціальному візку, допомагаючи собі руками. Вранці поснідає, загорне сухий обід в газету і котить до будочки, що біля пошти. Там цілий день стукає молоточком та тягне дратву — латає старе взуття. Повернувшись увечері додому, повечеряє з Настусею, поговорить з нею та й спати лягає. Звик уже, що Ілько бігає десь, не питаючи в нього дозволу. Тільки іноді, бува, поцікавиться: