Вибрані твори в двох томах. Том II
- Автор: Ткач Дмитро
- Год: 1982
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Вибрані твори в двох томах. Том II». Краткое содержание книги:
— Ну, я пішов! — тільки й сказав він. В його голосі теж було неприховане хвилювання.
Я ж зітхнув, ніби скинув з себе важкий тягар. Що буде далі, невідомо, але добре вже те, що хоч отих клятих лиж у мене немає!
Але коли всі посходилися додому і сіли вечеряти, дядя Влас раптом згадав про цей випадок.
Я похолов увесь, склянка з чаєм затремтіла у моїй руці.
— А що там таке? — поцікавився тато.
— Хтось лижі вкрав із спортзалу.
— Лижі?.. — перепитала мама.
Я не підвів голови, але відчув, що вона глянула на мене.
— Левко…
— Що? — видушив я з себе. Я вже бачив, що викритий остаточно, але ще сподівався на якесь чудо, що врятує мене.
— А які то лижі я знайшла сьогодні в сараї?
— Їх уже немає в мене… я віддав йому… — пробелькотів я неслухняним язиком.
Всі троє — тато, мама і дядя Влас — перестали їсти та почали дивитись на мене допитливо.
— Кому «йому»?.. — запитала мама, і мені здалося, що вона сама боїться моєї відповіді.
— Ну… Йому… Ількові… — я відчував, що говорю не те, але язик вже не слухався мене.
— А ти ж казав, що тобі їх інший хлопець дав… Левко, що все це означає?
І тут я схопився з-за столу і кинувся до своєї кімнати. Мене зупинив різкий окрик тата:
— Левко!.. Це ті лижі?..
— Ті… — ледве вимовив я.
У кімнаті стало тихо. Але ця важка, зловісна тиша била мене, мов молотком по голові.
Я стояв посеред кімнати, розчавлений, знищений. Нарешті почувся переривчастий голос тата:
— Та-а-ак… Що ж це ти наробив, сину?..
Тоді скрикнула не своїм голосом мама і залилася слізьми:
— Боже ж ти мій!.. Лишенко ти моє!.. Левко, ти вкрав лижі?!
— Ми… тіль-ки… пока-ататись… взяли… — важко схлипуючи, промовив я. — Ілько вже поніс їх у школу. Я… я розкажу, як було…
— Іди з-перед моїх очей… — глухо промовив тато.
Я з острахом звів очі. Зустрівся поглядом з дядею Власом» Досі він не сказав жодного слова. Але тепер обізвався:
— Іди, Левко. Потім розкажеш.
Я не тямив, як дістався до своєї кімнати.
Холодна постіль не нагрівалася, і я, лежачи на боці та заклавши стулені долоні між колін, тремтів усім своїм тілом… Мені здалося, що мене огортає сон, і я подумав: «Коли б отак заснути і більше вже ніколи не прокидатись. Хай все на цьому й кінчається… І школа… І лижі… І дядя Влас… Й Ілько…»
Щось зашаруділо біля моїх дверей. Я кинувся, широко розплющив очі, а сну як і не було. Невже до мене?.. Я ж не хочу! Не хочу!..
Але тут я зрозумів, що то шкребеться Прибій. Він давно вже навчився лапою відчиняти двері. Навіть буває серед ночі: прокидаюсь, а Прибій гріє мене своїм волохатим теплим тілом.
Прибій відчинив двері, підійшов до мого ліжка, поклав голову на подушку. Я встав, зачинив за ним двері і знову ліг. Собака теж вистрибнув на ліжко, влаштувався поряд. Я поклав руку йому на голову і, тихенько плачучи, прошепотів:
— Прибій… Прибій… Хороший мій собако… Я ж тебе колись порятував… Скажи, що мені робити?..
Він махнув хвостом і лизнув мені щоку.
Холодний, далекий і байдужий місяць світив у моє вікно. На підлозі лежала хрещата тінь від рами. Вона знову нагадала мені шкільне вікно, і я подумав:
«Чи пощастило Ількові покласти лижі на місце?..»
32. ЗБІР ЗАГОНУ
Кілька днів я пролежав дома.
Мене таки справді зборола хвороба. Мабуть, далося взнаки те, що я, розігрітий катанням на лижах, довго лежав на снігу, коли ми з Ільком стежили за сторожем.
Біля шкільних воріт стрів Ілька.
— Я розповів усю правду директорові, — сказав він. — Нащо брехати?.. Як у тебе дома?
— Мовчать дома.
— А ти розказав, як було? — спитав Ілько.
— Ні, не встиг, захворів.
— Ну, нічого, вони вже знають. Поки ти лежав, приходили твої батьки. І дядя Влас приходив. Розмовляли з директором, з Марією Степанівною.
— А вона що?
— Не знаєш що? Грім. Адже їй теж за нас перепаде. А ти як думав, тільки нам всиплють?
— А хіба ще не кінець? — У мене похололо в грудях.
— Який кінець? Ого, ще — нашивай лубок на спину!
У дворі до мене підійшла Маринка з дівчатами. Дівчата просто поздоровкались, а Маринка запитала:
— Видужав? Що в тебе було?
— Застудився, — сказав я, червоніючи і не знаючи, куди діти очі.
Їй, мабуть, теж було ніяково, бо одразу ж сказала:
— Ходімо в клас. Скоро дзвінок. І пішла не зі мною, а з дівчатами.
Мені все стало ясно, коли прийшов Павка. Навіть не спитавши про моє здоров'я і суворіше, ніж завжди, він сказав: