Вибрані твори в двох томах. Том II

— Левко сам про себе розкаже, — зауважив Павка. — Ти більше нічого не хочеш додати? То сідай.

Я встав зі стільця і похнюпився. Не бачив, але добре знав, що на мене зараз дивляться всі. Учні, вчителі, тато, мама, дядя Влас. Усі ждуть, що я скажу… А я ніяк не можу почати говорити. Щось стискає мені горло. «Мабуть, і Ількові так було».

— Ілько правду каже… Ми не красти хотіли, а тільки покататись. І ми… ми розуміємо, що це негарно, але тоді не подумали…

Я чесно розповідав усе, як було. Ніколи раніше я навіть не уявляв собі, як важко стояти отак перед своїми ж товаришами і каятись за поганий вчинок.

А коли я закінчив, першою знову ж таки напросилася виступати Марія Степанівна. Здавалось, що в ній, як у вулкані, кипіла невичерпна ненависть до нас. Вона не шкодувала лайливих слів, називала нас злодіями, хуліганами, злочинцями, і все це в присутності тата і мами, в присутності дяді Власа!

— Таким, як Ілько Заруба та Левко Лебідь, не місце в піонерській організації! — кричала вона верескливим голосом. — Я більше ніж певна, що після цієї крадіжки вони піднесуть нам якусь нову пілюлю. І я думаю, що сьогодні збір загону скаже своє тверде останнє слово…

Після її виступу у кімнаті стало тихо, як після великої грози. Сама ж вона аж пашіла вся. У неї навіть шия стала червона.

А я думав: «Невже оце нас зараз виключать з піонерів?.. Та я б і свої лижі віддав, коли б вони в мене були!..»

— Хто ще виступить? — Голос у Павки якийсь ніби переляканий.

Всі мовчали.

— Ну, так хто ж?..

— Я… — Це слово попросила Маринка.

І тут я почув таке, чого ніколи від неї не ждав.

— Хлопці погано вчинили, це правда, — сказала вона. — Але я вірю і Левкові, й Ількові, що вони хотіли тільки покататись і ні про що інше не думали, коли брали лижі… Ілько любить побешкетувати. І Левко — не від того. І в навчанні обом їм підтягтись треба, але… навіщо ж їх виключати з піонерів? Хіба вони якісь там безнадійні хулігани?.. І не злодії вони зовсім, не треба їх так називати…

По кімнаті війнув шелест. Важко було зрозуміти, чи Маринку підтримували, чи заперечували їй. А вона вела далі:

— А як вони працюють на будівництві бота? Добре ж працюють? Добре! Та і вчитися стали краще.

Маринка теж хвилювалась. Пальці її м'яли кінець чорної коси, що спадала на груди. Тільки вона не розчервонілася, як Марія Степанівна, а, навпаки, зблідла. Лиш чорні великі очі палають… Я зрозумів: не легко Маринці було відважитись виступити проти Марії Степанівни, своєї вчительки, але вона все ж наважилась. Ось вона яка, Маринка!..

— А ще я хочу сказати, що наш піонерський загін взагалі працює ну… можна сказати, незадовільно…

— Цього ще бракувало! — кинула Марія Степанівна і збила Маринку.

— Говори, говори, — заохотив дівчину Євграф Євграфович.

— Маріє Степанівно, я й на себе беру вину за це, — повернувшись до вчительки, сказала Маринка тихо, але твердо. — Критикувати треба передусім голову нашого загону Павку, але разом і нас усіх… Ілько та Левко винні, я вже сказала, але і ми всі винні, що так сталося. Он у інших школах, чуєш, і спортивні гуртки, і цікаві ігри та походи. А в нас що?.. Павка тільки й знає, що гримає на пустунів, а більше нічого й не робить. Сам він — відмінник, добре вчиться, а щоб з піонерами, то — ні… Ану давайте одверто скажемо. Коли б подумали заздалегідь про зиму та про лижні змагання, чи полізли б Ілько та Левко лижі брати?..