Вибрані твори в двох томах. Том II
- Автор: Ткач Дмитро
- Год: 1982
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Вибрані твори в двох томах. Том II». Краткое содержание книги:
— Ну, юнго, — звернувся він до мене. — Кажуть, що йдемо вперед під усіма парусами? Аж дві п'ятірки одразу хапонув?
— Хапонув, — підтвердив я і силувано посміхнувся.
— А чого це ми такі невеселі сьогодні?
— Він учора цілий день по морозу роздягнений гасав, — відповіла за мене мама. — Мало рук і ніг не повідморожував.
— Хай загартовується, здоровіший буде… Сьогодні, Левко, вже обшивку будемо готувати для нашого бота, отож роботи вистачить. Заморочився я зовсім. І своя шхуна на ремонті, і бот не жде… Ти, Левко, сьогодні сам іди в школу. Скажеш, що я забіг на шхуну, але незабаром буду.
Я легко зітхнув. Все-таки не треба буде йти разом, балакати та удавати, що в мене хороший настрій. Краще вже на самотині переживати своє горе.
У школу я прийшов раніше, ніж завжди. Мене просто-таки тягло туди, щоб дізнатись, чи все тихо? Чи не точаться розмови про шибку та про лижі?..
Як виявилось, розмови вже точилися. Я натрапив саме на палку суперечку.
— Хто б же це міг зробити? — говорила Маринка. — Не може бути, щоб хтось із наших учнів.
— Чому не може бути? — заперечив Павка. — Так-таки любісінько й може. Всякі ж є!..
— Ти чув, Левко? — звернулася до мене Маринка, побачивши, що я зайшов до класу. — Лижі у спортзалі вкрадено.
— Та оце ж чую… — відповів я, обімліваючи.
Я шукав очима Ілька. Він сидів на своїй парті, уткнувшись у книжку. Я поплентався до свого місця. Я зрозумів, що ми з Ільком остаточно провалилися.
Прийшов дядя Влас. Учні навперебій кинулися розповідати кому про незвичайну подію в школі. Він спохмурнів.
Ми стали до своїх робочих місць. Працювали рубанками, фуганками, шерхебелями. Дядя Влас ходив між нас, показував, як краще тримати струмент, поправляв того, хто не так стоїть біля верстата, допомагав набити залізко…
Мене він поставив до шліфувального верстата, що стояв аж у далекому кутку, бо страшенно ревів під час роботи. Я й радий був цьому, не доводиться дивитись товаришам у вічі.
Вибравши вільну хвилинку, підійшов Ілько, смикнув мене за сорочку. Я відірвався від роботи.
— Чого треба?
— Що будемо робити?.. — Він теж хвилювався.
У мене кипіло на нього зло.
— Тепер питаєш? Це ж ти все…
— Тільки я? А ти?.. Я промовчав.
— Дома нічого не знають? — спитав Ілько.
— Якби ж. Мама знайшла лижі.
— Ех, ти, тюхтій! Ти сказав, що взяв їх у школі?
— Ні, збрехав, що хлопець дав.
Ілько повеселішав:
— Як стемніє, прийду заберу в тебе лижі і покладу на місце. А ти, коли що, звертай усе на мене. Мені нічого, я переживу, а тобі може здорово влетіти…
Я не вірив своїм вухам. Невже справді всю вину він хоче взяти тільки на себе?..
— Чого ти так дивишся? — запитав Ілько. — Думаєш, я просто так кажу?.. Дивак!.. А навіщо ж нам дві голови підставляти? Так і скажеш, що й знати нічого не знаєш, що то я дав тобі лижі покататись, а де я їх узяв, то вже не твоє діло…
Однак я ще й досі не вірив, що Ілько здатний на таке.
— Ти це справді?..
— Ну, а чого ж? Я ж бачу, як ти розкис!
Тоді я покрутив головою:
— Ні… Разом брали…
— Ну, як знаєш… — посміхнувся Ілько. — Тільки ж я хочу, щоб тобі було краще.
Він пішов до свого верстата.
Може, справді послухати Ілька та відмовитись від усього! Адже сам пропонує!.. Справді, Ількові що? Всі вже звикли, що він — бешкетник і шибайголова. І він звик. І не дуже й переживає від цього. Ну, буде на ньому ще одна провина. А в мене тільки-но почало налагоджуватись у школі і дома, ще дужче зміцніла дружба з дядею Власом, є надія стати командиром бота… І все це одразу зруйнується.
Але як же я буду Ількові в очі дивитись? Та й що то буде за дружба після цього?..
А може, й не ждати, поки викриється, а самому піти розказати!
Страшно!
Мені хотілося, щоб робочий день тягся й тягся без кінця…
Однак уроки праці вже кінчались. Уже учні один за одним зносили і здавали струмент, прибирали робоче місце. Я теж зупинив верстат і почав мляво згортати і змітати тонкі теплі стружки, а в голові туманилось так, ніби я захворів.
Прощаючись з Ільком, я ще раз спитав:
— То коли ти прийдеш по лижі?
— Як тільки смеркне, так і стеж… Я їх сьогодні ж віднесу. Якщо не пощастить покласти на місце, то сторожеві під двері підіпхну. Або під майстерню підкину.
На моє щастя, дядя Влас знову пішов на шхуну. А я побіг додому та сів за книжку. Читав і нетерпляче чекав, щоб швидше смеркло. Кілька разів вибігав на ґанок.
Нарешті долинув короткий свист. Мене наче вітром здуло з-за столу. Ількова постать манячила за парканом. Я збіг з ґанку і крізь щілину просунув йому лижі.