Вибрані твори в двох томах. Том II
- Автор: Ткач Дмитро
- Год: 1982
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Вибрані твори в двох томах. Том II». Краткое содержание книги:
— Візьмемо в школі, в спортзалі.
— Хто ж нам їх дасть? Там же вихідний, все зачинено.
— А ми й просити не будемо. Самі візьмемо.
Радість моя згасла.
— Ще побачить хтось…
— От дивак!.. Візьмемо так, щоб ніхто не побачив. Ми ж — не назовсім. Покатаємось і повернемо.
— Воно-то так, але ж без дозволу…?Ілько зареготав.
— Та хто ж знав, що вночі отакий сніг випаде? Коли б ми знали, то попросили б. І ти думаєш, що фізкультурник не дав би? Ого!
Ілько бачив, що я ще вагаюсь, і насідав, насідав:
— А увечері покладемо назад. Ніхто й знати не буде. Вони ж там все одно задарма лежать. А ми б, знаєш, як покатались! З отієї гори, що ото влітку на велосипеді. А не хочеш, то я й сам. Тільки самому не так весело. То б ми — із гори, і — навперегінці!..
Теж мені сказав — не хочу!.. Та я так хочу, що аж піджилки тремтять!.. А що, і правильно каже Ілько: лежать десь там у кутку лижі і пилом припадають, забуті й нікому не потрібні. Що ми їх візьмемо, що ні, від цього нічого не зміниться. То краще ми з Ільком хоч накатаємось!..
— Згода…
Ми так-сяк прочитали задані додому сторінки, запевнили одне одного, що тут уже все ясно, поскладали книжки і зошити в шухляду, я сказав мамі, що урок ми вивчили на п'ятірку, і подалися з хати.
Сніг хрустів під ногами. Ми йшли швидко, бадьоро.
Але перед шкільними ворітьми я сповільнив ходу. Ілько теж. І хоч нікого стороннього ніде й близько не було, він сказав пошепки:
— Чекай тут… А я зайду гляну з того боку…
Він зник за рогом щільного дощаного паркану. А я сторожко озирався довкола, боячись, щоб хтось не з'явився на вулиці. Та ось Ілько виринув із-за рогу, приглушено сказав:
— Ходімо… Нікого немає…
Ми обійшли шкільне подвір'я, пригнувшись, пролізли під кущами дубняка. Сніг сипався за комір, але я на те не зважав.
Ілько перший шмигнув у дірку в паркані. Я — за ним. Вузьким проходом між сараєм для вугілля і нашою майстернею ми пробралися до глухої стіни школи.
— Ось шибка розбита, — показав Ілько. — Ми тільки скло виймемо. А там — яз коридора і в спортзал.
Вікно було височенько, тому Ілько наказав мені:
— Нагнись, підстав спину.
Я нагнувся. Ілько спритно скочив мені на спину, витяг шибку. Потім підстрибнув на моїй же спині, зіп'явся на руках і зник за вікном.
Я притиснувся до стіни, причаївся. А що, як зараз де не візьметься сторож і вигукне: «Ви що тут, хлопці, робите?»
Довго, ой, як же довго нема Ілька!.. Мені вже й на лижах перехотілося кататись. Краще б уже, як мама радила, взяти санки. І не тремтів би я оце зараз, як цуценя на морозі, а весело катався б з гори…
Нарешті з-за стіни вилинув Ільків голос:
— Бери!
З вікна стирчали лижі. Я швидко схопив їх і поклав на сніг.
— Бери!.. — знову почув я.
Ілько подав чотири лижні палиці. Швидко виліз і сам.
Та не встигли ми вибратися з двору, як побачили, що вулицею йде якийсь чоловік. Ми присіли, зігнулися, завмерли за парканом… Чоловік пройшов, не помітивши нас. Тоді ми, озираючись та кваплячи одне одного, пролізли крізь дірку в паркані і бігом подалися на околицю міста…
Спершу нам було не дуже весело. Обоє все-таки почували за собою провину. Але згодом забули про все на світі і тільки катались та катались…
Зимовий день короткий. Незчулись, як і вечір підкрався.
Назад у темряві ми вже не боялися іти з лижами. Вирішили у вікно знову не лізти, а вкинути лижі у коридор і поставити на місце шибку.
Тільки-но ткнулися до шкільного паркану — бачимо: по двору ходить сторож. Ми впали на сніг і затамували подих. Повільно, по-старечому швендяв дід від школи до сарая, від сарая до школи, носив дрова, вугілля. Мабуть, готувався розпалити на ніч печі.
— От бісів дід! — лаявся тихо Ілько. — І носить же його!..
Діда носило по двору довго. Уже в нас покоцюбли руки й ноги. Треба було раз у раз терти ніс і вуха, щоб не відморозити. А сторож, наносивши палива, почав обходити школу.
І раптом обоє ми забули й про холод, і про голод. Сторож підходив до вікна, з якого ми витягли шибку. Помітить чи ні?..
— Не помітить у темряві, — заспокоїв мене Ілько. Але дід помітив.
Зупинився біля вікна, постояв з піднятою головою, потім оглянувся навколо себе — і мені на мить здалось, що він нас побачив. Але то тільки здалось. Дід нахилився, взяв шибку, повертів її в руках і почав ставити на місце, щось сердито бурмочучи.
— Що ж нам тепер робити? — запитав я приголомшено.
— Катаймо звідси, — сказав Ілько. — Заховаємо в себе дома. А завтра увечері принесемо.