Вибрані твори в двох томах. Том II

Не встигли ми й на поріг ступити, як підбіг Федя Ромащенко.

— Чули? Марія Степанівна від нас іде!.. Новий класний керівник буде! Вже сьогодні.

— Звідки знаєш? — не повірили ми.

— Тато сказав.

Федин батько працює в районному відділі народної освіти і справді міг сказати. Але Федя для переконливості ще й уточнив:

— Євграф Євграфович не захотів, щоб вона була в нас. Ясно?.. Не любить він її, так як і ми. Сьогодні вже й новий учитель прийде.

— Ура-а-а! — закричав Ілько на всю горлянку.  — Ура-а! — вигукнув і я, мов очманілий.

Ми схопились за руки і почали танцювати та борюкатись так, що аж одяг на нас затріщав.

Федя Ромащенко чергував по класу, тому зупинив нас:

— Та не збивайте ви пилюки. Дихати нічим буде!

Ми перестали танцювати. Щоб подіти кудись свою енергію, ми почали допомагати Феді Ромащенку прибирати в класі. Ілько приніс води, я витер вологою ганчіркою дошку так, що вона заблищала чорним лаком, як нова, а потім гуртом повитирали парти та стіл.

Сходились учні, і кожного ми зустрічали новиною. Одні вірили, інші — ні, але всі цією новиною були задоволені, бо дуже вже не любили ми нашого керівника класу Марію Степанівну!

Але остаточно переконалися, що це — правда, коли на перший же урок до класу ввійшов Євграф Євграфович з молодим білявим чоловіком.

Ми встали, привітались.

— Сідайте, — сказав директор. — Марія Степанівна більше у вас викладати не буде. Ось ваш новий керівник класу та викладач української мови й літератури Захар Павлович Польовий. Я сказав Захару Павловичу, що клас ваш дружний і старанний. Дивіться ж, не підведіть, щоб мені опісля не довелося червоніти…

Звісно, ми ще не знали, який Захар Павлович, але безмірно раді тому, що у нас не буде Марії Степанівни, голосно гримнули:

— Не підведемо!

Захар Павлович мовчазно осміхнувся.

Був він високий, по-спортивному стрункий. Сірі очі уважно виркали по наших обличчях. На грудях — ромбічний університетський значок.

Коли директор пішов і клас потроху втихомирився, Захар Павлович сказав спокійно й діловито:

— З усіма вами одразу не познайомишся, отож будемо знайомитись поступово. А зараз почнемо вивчати життя і творчість талановитого українського письменника Андрія Головка. Передусім прочитаємо його оповідання «Пилипко».

Це було щось нове. Ніколи Марія Степанівна не читала нам на уроці творів, та ще й прозових. А Захар Павлович узяв до рук книжку з рожевою палітуркою, розгорнув, провів долонею по сторінці й почав:

— «У нього очі наче волошки в житі. А над ними з-під драного картузика волосся білявими житніми колосками. Це — Пилипко. А ще — сорочечка, штанці на ньому із семірки, полатані-полатані. Бо — бідняки…»

Ми всі принишкли й заніміли. Захар Павлович читає дуже виразно, то підносячи, то стишуючи голос. І яскраві картини малювались перед нашими очима… Ось ми бачимо, як знущаються над людьми німці і гайдамаки-запроданці, бачимо, як катують Пилипкового батька, як сам Пилипко мчить охляп на коні до партизанів…