Франческа. Володарка офіцерського жетона
- Автор: Бату Дорж
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-682-4
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Франческа. Володарка офіцерського жетона». Краткое содержание книги:
— Я не можу вимовляти «у» після сонорних звуків!
— Можеш! Я ж навчив тебе слову «паляниця»! «Вареники» — те саме!
— Чого ти брешеш, variniki — це равіолі, а palyanytsya — це crust!
— Я мав на увазі фонетику.
— А-а-а! — погодилася нарешті сицилійка.
— Тобі аби сперечатися!
— Ні!
— Так!
— Ні!
— Так!
— Ти самозакоханий індик! Хочеш, щоб завжди було по-твоєму!
— Ти курка в окулярах!
— Ти нестерпний!
— Ти сперечаєшся!
— Ні!
— А що ти зараз робиш, по-твоєму?!
Мені в голову полетіла шкірка з апельсина. Я не встиг відхилитися, і вона повисла в мене на окулярах. Напарниця зойкнула, підскочила й акуратно зняла її із мене. На окулярах залишилася пляма соку. Франческа обережно зняла з мене окуляри й почала протирати їх своєю сорочкою. Я подав їй спиртову серветку — спеціально для нас, окулярчастих, у коридорі, коло шафки першої допомоги, стоять коробочки з такими серветками. І однаково Франческа протирає окуляри казна-чим. Я також.
— Diakuyu! — спокійно сказала напарниця, ніби ми й не сварилися півхвилини тому.
— Ви закінчили? — флегматично спитав Баррел.
— Ага! — відповіла напарниця, віддаючи мені чисті окуляри.
— Grazie! — подякував я.
— А що ще є українське, про що я не здогадувався?
— Taras Shevchenko Expressway між Newington і New Britain!
— Ти думаєш, я тупий? Я там ледь чи не щодня їжджу! — образився офіцер. — Я знаю, хто такий Шевченко! Може, в мене вуса такі, як у нього!
І тут мене наче струмом ударило. Точно! Ну який морж?! Старший офіцер Баррел мав розкішні шевченківські вуса!
— І точно! Як я раніше не помічав?!
— Ну а ще що?
— Міла Йововіч народилася в Києві!
— Міла Куніс теж з України.
— З Чернівців. А ще Стівен Возняк.
— Він хіба не поляк?
— Сам казав, що українець.
— Коли?!
— Недавно, коли в Київ приїжджав.
— Офігіти просто.
— До речі, ще є така страва… Чорт, як її?.. Pork belly?
— Сало!
— Salo?! — Франческа знову вигнула брову. — Salted or smoked fat pork belly?! Як це взагалі можна їсти?!
— Мовчки.
— Чому, Джорджіо?!
— Тому що, як будеш багато балакати, його у тебе вкрадуть! — абсолютно серйозно сказав я.
Офіцер Баррел зареготав.
— Ну все! Прийду додому, слухатиму Цісик, дивитимуся Йовович, їстиму pierogi й salo!
— Спочатку навчіться вимовляти palyanytsya.
— Dyakuyu! — обережно сказав Баррел.
— Годиться для початку, — усміхнувся я.
* * *
— А-а-а! Трейсі, що це в тебе?! Що ти там від мене ховаєш?! А-а-а! Сублімована локшина! — Франческа верещала від захвату так, ніби побачила не стаканчик заварної локшини, а качку з апельсинами.
— Франческо, відчепися! Чого ти кричиш на всю кухню?!
Трейсі намагалася непомітно вислизнути з кухні зі стаканчиком псевдояпонського рамену «Nissin». Але моя напарниця вчепилася в начальницю зв’язку, наче тер’єр у хазяйський черевик.
— Де ти це взяла?!
— Де, де! У магазинчику на заправці купила! Ти що, локшини не бачила, чи що? — шкіра у Трейсі була красивого шоколадного кольору, але навіть я побачив, як вона густо почервоніла.
— Я її обожнюю!
— Я думала, сицилійці обожнюють аранчіні, пасту й піцу. І аж ніяк не оце! — Трейсі не полишала спроб вийти з кухні, але Франческа так міцно обняла свою жертву, що вийти тій не вдавалося.
— Локшина! Студентська страва! — вигукнула Франческа, і це була щира правда.
Жахлива пластикова китайська вермішель з’явилася у нас на початку дев’яностих. Коштувала вона копійки, а вміст пакетиків на вигляд, колір і смак нагадував немите й жирне сиве волосся. Я не можу пояснити чому, але ця страва, трошки корисніша за брудну й прокислу від довгого лежання у напівпорожньому відрі швабру, була нашим улюбленим студентським харчем.
Ми заливали її окропом, гризли суху, додавали в суп і робили з неї гарніри. Крім копійчаної ціни, вона ще й не потребувала варіння, промивання, змащування олією і додавання спецій — усе було в чарівному пакетику (або у двох). Особливо просунуті й дорогі пакети з локшиною мали навіть три пакетики! В одному сіль, перець і глутамат натрію (бо без нього ця отрута була неїстівна), у другому — олія, а в третьому (о, чудо!) — сушені трави й шматочки овочів (принаймні ми хотіли так думати). Таку локшину ми називали «лакшарі», і продавалася вона в пінопластових коритах. Це був корейський бренд «Доширак» концерну Nong Shim. До речі, ця бридота є і в США.