Антирадянські історії
- Автор: Панфілов Олєґ
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Мандрівець
- ISBN: 978-966-634-933-3
- Жанр: Публицистика
Электронная книга - «Антирадянські історії». Краткое содержание книги:
Тотальному обману слугує і новітня інформаційна агресія, що її Кремль розв’язав, приховуючи криваві події вже сучасних воєн: двох російсько-чеченських, російсько-грузинської, а тепер — російсько-української та анексії Криму.
Книгу складають публікації кількох останніх років, здебільшого написаних для проекту Радіо Свобода «Крим. Реалії», а також матеріали курсу лекцій у Державному університеті Ілії «Росія на Кавказі: історія ментальної окупації».
Для широкого загалу: істориків, журналістів, студентів та всіх, хто цікавиться історією.
Шість років тому, під час окупації Грузії, журналіст запитав російського офіцера, навіщо вони прийшли. Над його відповіддю реготала вся Грузія: «Ви — мусульмани, і вас 40 мільйонів». Такі пізнання історії Росії та сусідніх держав — результат копіткої праці пропагандистів і псевдоісториків. За останні майже сто років з’явився абсолютно новий тип радянської, потім російської людини, вихованої цензурою і пропагандою, — вона вірить у казки, у вигадану історію. Насправді, адже приємно відчувати себе завойовником Китаю в I тисячолітті до нашої ери чи вважати себе родичем італійців. Можливо, в цьому криється хамство російських туристів, які гидливо розглядають венеційські канали чи палац Веккьо у Флоренції?
Ще трохи — і ми зможемо дізнатися не лише давно написану біографію Путіна, в якій ідеться про його дворянське походження, яке сягає роду Рюриковичів, але ще більш таємничу історію про те, що його предки були в тому самому космічному кораблі, який розбився над Кремлем 50 тисяч років тому. Адже більшість росіян упевнені в тому, що «Крим — наш», то чому не повірити, що у Путіна збереглися на голові відростки, як атавізм, — антени іншопланетян. Росіяни не повірять? Вигадають іншу історію.
ВИТОКИ РОСІЙСЬКОГО ТЕРОРИЗМУ
На засіданні Генеральної Асамблеї ООН у вересні 2014 року глава МЗС Росії Сєрґєй Лавров запропонував заборонити визнання революцій та ухвалити декларацію Генеральної Асамблеї ООН про невизнання державних переворотів. Він мотивував свою пропозицію тим, що «неприпустимо втручання у внутрішні справи держав, а також невизнання переворотів як методу зміни влади». Лавров не став наводити приклади «революцій» та «держпереворотів», але адреса очевидна — Україна, а потенційно і Росія. Забудькуватість Лаврова зіграла з ним злий жарт: коли він говорив, я уявив собі величезний список «держпереворотів», до яких руку доклав СРСР і його правонаступник — Росія.
Хоча Сєрґєя Лаврова зрозуміти можна — в Україні відбулася революція, яку Росія не змогла придушити. Як і в Грузії: Кремль намагався змінити ситуацію — спочатку торговельною війною, ембарго, підтримкою опозиції і, нарешті, за допомогою зброї у серпні 2008 року. Не вийшло, як навряд чи вийде і зараз в Україні. Проте слова Лаврова можна оцінювати як черговий пропагандистський прийом, якщо не знати того, що Росія є одним із основоположників сучасного тероризму.
Імовірно, у глибинах російського тероризму численні бунти і повстання, які, залежно від епохи, можна називати національно-визвольним рухом. Але жорстокість, з якою їх придушували, дивним чином нагадує російські контртерористичні операції на Північному Кавказі. Сто років тому їх називали простіше і зрозуміліше — «собіранієм земель русскіх». За описами істориків та військових, і сто років тому, і навіть раніше методи й причини були абсолютно однаковими — захоплення території, а в разі повстання — жорстока розправа. Втім, все це відбувалося всередині Російської імперії. Зокрема і придушення доволі дивного повстання, яке мало кому відоме, — про нього в підручниках історії ані слова. Привід був незвичний, зараз його назвали би боротьбою за здоровий спосіб життя.
У 1858–1859 рр. антиалкогольний бунт охопив 32 губернії (від Ковенської на заході до Саратовської на сході). Понад 2000 селищ і сіл піднялися проти цілеспрямованого споювання населення. Повсталі вимагали «закрити шинки і не спокушати їх». Люди громили шинки, броварні й винні заводи, відмовлялися від дармової горілки. Підсумок повстання — до в’язниць потрапило 11 тисяч селян, близько 800 були по-звірячому биті шпіцрутенами і заслані до Сибіру. В сучасній російській інтерпретації повсталі були б названі «терористами», що виступили проти політики держави. Привід був доволі банальний, його зараз називають монополією на виробництво, що дає значне поповнення до державного бюджету. «Тверезий рух» почався з виникнення у серпні 1858 у Віленській (нинішній Вільнюс) і Ковенській (сучасний Каунас) губерніях товариств тверезості.
Чи вважали тоді призвідників антидержавними злочинцями? Якщо вважати бунт соціальною революцією, то арешти і заслання людей, які не бажали гробити своє здоров’я, — лише показник ставлення держави до населення. Зважаючи на нинішній настрій Кремля, важко передбачити, хто в середині XIX століття міг бути названий терористом — держава, що споює населення, чи люди, які чинили спротив насильству з боку держави. Оскільки в Росії ставлення до безправ’я завжди мало державне коріння, то зрозуміти слова Лаврова не просто. Чи означає це, що він виправдовує корупцію попереднього президента України? Чи вважає він, що силовий розгін беззбройного Майдану в 2014 році — це боротьба з тероризмом? Якщо так, то що робити з російською історією, у якій тероризмом страждали як влада, так і опозиція?