Антирадянські історії
- Автор: Панфілов Олєґ
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Мандрівець
- ISBN: 978-966-634-933-3
- Жанр: Публицистика
Электронная книга - «Антирадянські історії». Краткое содержание книги:
Тотальному обману слугує і новітня інформаційна агресія, що її Кремль розв’язав, приховуючи криваві події вже сучасних воєн: двох російсько-чеченських, російсько-грузинської, а тепер — російсько-української та анексії Криму.
Книгу складають публікації кількох останніх років, здебільшого написаних для проекту Радіо Свобода «Крим. Реалії», а також матеріали курсу лекцій у Державному університеті Ілії «Росія на Кавказі: історія ментальної окупації».
Для широкого загалу: істориків, журналістів, студентів та всіх, хто цікавиться історією.
Це лише один з епізодів терористичної діяльності більшовиків, які організували переворот у жовтні 1917 року і насадили «червоний терор». Кривава історія СРСР ретельно приховувалася від населення, яке переконували пропагандою у правоті радянських вождів. На переконання Лєніна, більшовизм мав «роздути світову пожежу», поширивши на інші країни терор і перевороти. Під гаслами соціалізму Радянський Союз втручався у внутрішні справи держав по всьому світу, забезпечуючи терористів грошима і зброєю. А справа пропаганди — називати прорадянські перевороти гарними епітетами.
Як, наприклад, назвати «інтернаціональну допомогу» в Афганістані? Переворотом? Державним тероризмом? Смішні й непереконливі запевнення радянських вождів, що радянський десант ГРУ, який захопив палац Аміна, просто привіз йому продовольчу допомогу, а той вирішив відмовитися. Довелося її нав’язати. На підтримку кинули «обмежений контингент», приблизно 100 тисяч солдатів і офіцерів. Із Душанбе привезли нетверезого Бабрака Кармаля, і Афганістан зажив «нормальним життям» окупованої території. Тоді Сєрґєй Лавров обіймав посаду другого секретаря Відділу міжнародних економічних організацій МЗС СРСР і, напевно, пам’ятає ті події. Особливо, коли в розпал «інтернаціональної допомоги» він був старшим радником Постійного Представництва СРСР при ООН. За 10 років «допомоги» загинуло 1,5 мільйона афганців, ще 5 мільйонів стали біженцями.
У принципі зрозуміти Сєрґєя Лаврова можна — він виріс у системі, що терор називала «щастям народним» тих, хто жив у країні, де «вільно дихає людина». Страх перед київським Майданом, перед потенційним московським або пітерським штовхає очільника МЗС РФ до словесної еквілібристики. Росія приєдналася майже до всіх міжнародних конвенцій, Путін і Лавров постійно говорять про «загрозу тероризму». Але, як і раніше, всі останні десятиріччя у Кремля своє розуміння тероризму й терористів, революцій та контрреволюцій, державних переворотів та національно-визвольних рухів. Не може країна, що виросла на традиціях терору і позасудових розправ, не боятися покарання за свої злочини. Лавров саме на це й натякнув. Проблема тільки в тому, хто прислухається сьогодні до Росії, що стала ізгоєм завдяки своїй підтримці тероризму і державних переворотів.
ШІСТЬ ЧИННИКІВ «КОЛЬОРОВИХ» РЕВОЛЮЦІЙ
Відразу після грузинської «революції троянд» я проводив тренінг для молодих киргизьких журналістів, і серед них виявилося кілька осіб, які цікавилися тим, що сталося у Тбілісі. Розповів, що знав, але мене здивувало запитання найнастирливішого: «А ми у Киргизстані так зможемо?» Я відповів, що ні. «Чому?» — ображено запитав настирливий. «Ви не грузини», — сказав я.
Потім шкодував, що міг якось образити молоду людину, яка, не дай Боже, подумала, що грузини могли бути ліпші за киргизів. Але вже десять років як ми друзі, а те запитання стало лише приводом, що його ми використовуємо, коли розмірковуємо про долі пострадянських територій. А для мене — і причиною, щоб подумати про природу «кольорових революцій».
Зрозуміло, я не приймаю версії західної змови, зручної кремлівським пропагандистам, які намагаються принизити бажання народів спробувати жити самостійно, не в імперії. Раніше придумували принизливі — «басмачі», «біляки», «бандерівці» (знову актуально), але пропагандистські терміни працювали якийсь час, їх забували або вони трансформувалися. Про «бандерівців» знову згадали — їх, з’ясувалось, як і раніше, ненавидять у Росії, але в Україні ними тепер гордяться.
Хоч би як не старалася кремлівська пропаганда, історична пам’ять набагато міцніша і тривкіша, ніж тимчасові гасла. Після розпаду СРСР пам’ять почала давати про себе знати все частіше й частіше — відкрилися кордони, з’явився інтернет, люди почали спілкуватися, отримувати колись цензуровану інформацію, зрештою, думати.
Які чинники впливають на «кольорові революції»? По-перше, історія державності. На пострадянському просторі лише небагато країн можуть похвалитися тим, що існує в межах своєї історичної території, історичної держави, яка виникла не менше, ніж кілька століть тому. Вирізняється Грузія, незважаючи на те, що в різні періоди піддавалася нападам і була частиною кількох історичних імперій. У Центральній Азії кордони сучасних держав штучні, вони окреслені тов. Сталіним. На Кавказі, крім Грузії, та сама ситуація — сучасні Вірменія й Азербайджан до того були частинами Персії або невеликими ханствами, залежними від більших сусідів. Майже схожа історія в України, Молдови та Білорусі, на різних етапах вони частково або повністю входили до складу колишніх імперій (при цьому, зауважимо, Україна свого часу мала державність).