Антирадянські історії
- Автор: Панфілов Олєґ
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Мандрівець
- ISBN: 978-966-634-933-3
- Жанр: Публицистика
Электронная книга - «Антирадянські історії». Краткое содержание книги:
Тотальному обману слугує і новітня інформаційна агресія, що її Кремль розв’язав, приховуючи криваві події вже сучасних воєн: двох російсько-чеченських, російсько-грузинської, а тепер — російсько-української та анексії Криму.
Книгу складають публікації кількох останніх років, здебільшого написаних для проекту Радіо Свобода «Крим. Реалії», а також матеріали курсу лекцій у Державному університеті Ілії «Росія на Кавказі: історія ментальної окупації».
Для широкого загалу: істориків, журналістів, студентів та всіх, хто цікавиться історією.
По-друге, традиції політичної культури. Після 1917 року майже всі нинішні пострадянські держави намагалися звільнитися від розваленої Російської імперії і жити самостійно. Навіть у Бухарському еміраті, протектораті імперії, партія джадидів, «молодобухарців», під впливом соціал-демократичних ідей написала програму створення Бухарської Народної Республіки, в якій був навіть розділ про свободу слова. У 1918 й особливо в 1920-х роках Червона армія почала наступ на всіх фронтах, знищуючи незалежність України, Білорусі, Бухарської і кавказьких республік. Найдовше трималася Грузія, у якої вже був свій парламент, а жінки вперше у Європі були наділені правом голосу. В лютому 1921 року Червона армія захопила і Грузію.
По-третє, традиції свободи слова. Звісно, газети, що виходили на просторах Російської імперії, піддавалися цензурі, але на національних околицях були такі, що вирізнялися вільнодумством. Їх видавали просвітителі, які більше переймалися збереженням рідних мов, ніж політикою. Традиції щодо вільного слова були в Грузії, Україні й Білорусі. За радянських часів просвітницьку роль відігравали видання з еміграції, що потрапляли на територію СРСР у невеликій кількості.
По-четверте, традиції публічної політики. Яскраві політики, що засвітилися в Державній Думі 1905–1917-х років, стали і першими публічними політиками XX століття у Грузії, Росії, Україні та інших молодих державах. Проте традиції були і поза парламентською діяльністю — хай там як, але популярність соціал-демократії на зламі століть виховала багатьох інтелектуалів, які ставали ініціаторами реформ.
По-п’яте, традиції дисидентства. Боротьба за права аж у другій половині XX століття почала усвідомлюватися як протистояння владі, хоча і раніше, в часи «червоного терору», інтелектуали намагалися не мовчати. Активна дисидентська діяльність була помітна в Україні, Росії, Грузії, менше в Білорусі, Азербайджані, Вірменії, країнах Центральної Азії.
Нарешті, чинник шостий і найважливіший — антикремлівський. У кожній пострадянській країні тою чи іншою мірою існує по кілька чинників, але якщо немає головного — антикремлівського, то жодної революції не вийде, просто нема стимулу. Можна повалити президента. У Киргизстані це робили двічі, але політична система збереглася, як і бажання повалити знов. У Киргизстані були не революції, а звичайні повстання, перевороти, що змінювали лідерів, а ті, хто приходили на зміну, зберігали систему, повторювали помилки попередніх, і так може відбуватися по кілька разів.
Перша революція на пострадянському просторі була в Таджикистані, в 1991–1992-х роках, але і вона закінчилася провалом. Не вистачало багатьох чинників — доволі молода республіка, створена в 1924 році, не мала ані власних дисидентів, ані традицій свободи слова, ані традицій політичної культури. Збережена історична пам’ять була, але вона — в сусідньому Узбекистані, де з волі Сталіна розташовані давні таджицькі міста — Самарканд і Бухара. Спроби використати шостий чинник закінчилися кривавою громадянською війною, ініційованою Кремлем.
Друга спроба серйозної революції була в Україні у 2004 році. Ця країна має усі п’ять чинників, але у той час не вистачало того самого шостого, що зводило зусилля політиків, опозиційних президентові Кучмі, до ситуації, схожої з киргизькою. Так і вийшло — перша українська революція майже забута, оскільки результатів не дала. Кремль помстився й Україні, підсунувши «проФФесора» із кримінальним минулим.
Зате вдалася друга, і то після того, як у середині січня на Майдані нарешті почали говорити про «руку Кремля», а пізніше з’явилися докази прямого втручання Росії. Почасти друга українська революція стала повторенням грузинської «революції троянд», з тією лише відмінністю, що в Тбілісі обійшлося без кровопролиття і в Грузії вже була згуртована команда однодумців. Україні ще доведеться боротися за свою революцію, але головне зроблено — шостий чинник дав результат.
Чому він важливий? Будь-яка революція має сенс, коли радикально змінюється не лише політична система, а й визначено боротьбу із зовнішнім чинником, у цьому випадку чинник імперії в особі Кремля. Москва з доброї волі ніколи не визнає жодної реформи, якщо вона суперечить імперській суті — підпорядкування Кремлю. Є різні форми підпорядкування: активна — Білорусь, Казахстан, Вірменія; пасивна — Киргизстан, Таджикистан; мовчазна — Узбекистан, Туркменистан. Хоча, судячи з результатів голосування резолюції щодо України на Генеральній Асамблеї ООН, в активі Кремля залишилися тільки Білорусь і Казахстан. Інші країни зайняли позицію нейтралітету чи «моя хата скраю» — зовсім не з’явившись на голосування.