![Герої (не)війни [Про мертвих, живих і ненароджених] - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com](/uploads/posts/books/4/0/8/5/geroi-ne-vijni-pro-mertvih-zhivih-i-nenarodzhenih-download.jpg)
Герої (не)війни [Про мертвих, живих і ненароджених]
- Автор: Криштопа Олег, Калиновская Ольга
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: FLC, 2016
- Жанр: Публицистика
Электронная книга - «Герої (не)війни [Про мертвих, живих і ненароджених]». Краткое содержание книги:
Ігор та Микола, ховаючись за рештки стіни, підходять до її краю. Звідси як на долоні видно і посадку, по якій бойовики підповзають до позицій українських бійців, і два українських прапори, встановлені у «сірій» зоні. Попереду, по прямій, за два кілометри від «будинку Павлова», височіють два чималеньких терикони. І рівненька площадка між ними. У Мар’їнці, де у бійців вид на терикон збоку, — його називають «крокодилом». В околицях Красногорівки, де терикон бачать по прямій, йому дали назву «сіськи» — за формою двох гострих насипів.
— Оце дві гори, а оце лєвий уступ — бачите, там, де площадка рівненька? От там їхні позиції, там, де труба видна розжарена, — «Кока-Кола» намагається додати нам «вводних», щоб ми таки побачили, звідки ведуть вогонь сепаратисти. — От оттуда вони і валять. Вони там на возвишеності, і їм дуже зручно по нас стріляти. Вони бачать нас як на долоні.
Озираюся довкола. Те, що за таким орієнтиром бойовикам було стріляти нескладно, видно із внутрішнього стану будівлі. Розумію і те, чому командири не залишили тут жодного поста.
— Гайда назад, — махає рукаю «Кока-Кола», і ми швидко біжимо напівзруйнованими сходами на вихід.
Так само швидко перебігаємо дорогу і за хвилину опиняємося під захистом купи металолому. Тут у нас уже ніхто не поцілить.
— А ким ви були до війни? — віддихавшись, запитую в Миколи Миколайовича.
— Майстер виробничого навчання групи електриків державного аграрного ліцею, — випалює він.
— Так на роботі вас чекають?
— На землі мене чекають, — махає головою «Кока-Кола». — Поля необроблені вдома стоять.
— І багато полів?
— 20 гектарів.
— Ого, ви нічого собі фермер. І хто все це без вас обробляти буде?
— Кажу ж — нікому. Щас ще просюся, бо нада посіять. Война войною, а землю то оберігаєм яку? Яка не посіяна. Нада б посіять. Отпустіть додому… — на останніх словах «Кока-Кола» робить кумедне жалісне обличчя.
— А що на землі сієте?
— В том году садив подсолнух — хорошо дав. І пшеничка хорошо дала. Цього року ячменю оце купив дві тонни — треба посіять. От воно вам треба... — махає рукою «Кока-Кола».
— Так цікаво ж. А якщо не встигнете посіяти?
— Як не встигну — буду пальці смоктати, — сміється у відповідь боєць.
— Так що, геть нікому допомогти родині, доки чоловік на війні?
— Та ну нема кому, хоть би дров привезли додому. Жінка вдома з двома дітьми і в посадки взимку ходила, і дрова ламала. — «Кока-Кола» кумедно згинає спину і демонструє, чомусь кульгаючи, як його дружина ламала у посадках дрова.
— А дітки хоч великі?
— Хлопець у другий клас ходить. А дівчинці, Яночці, рік і 9 місяців.
— Боже, геть манюня, — виривається у мене.
— Цяця, — з любв’ю і ніжністю говорить Микола. — Цяця моя любима.
— Скучаєте?
— Ух, страшне! Дня немає такого, щоб не скучав. Да, а можна передати жінці спасіба в першу чергу, діточкам спасіба — Максиму, що учиться, і Яночці, що не хворіє. Жінку цілую, обіймаю. І всім привіт, хто підтримував. Так їх багато, так багато, що навіть не знаю, з кого почати, — саркастично закінчує передання «привітів» Микола.
— Важко вам тут, на війні?
Несподівано для мене веселий балагур Микола на це запитання відповідає філософськи:
— Кожній людині Господь дає стільки випробувань, скільки вона може перенести.
— Це ваше випробування?
— Да.
Повертаюся до його побратима Ігоря, щоб розпитати у нього, хто він і звідки. Як з’ясовується, родом чоловік зі столиці. «Троєщина», — гордо рапортує про місце проживання боєць. До війни працював на підприємстві «Київмлин» (це зізнання, враховуючи його гарні знання зброї та російських снайперських гвинтівок, мене дещо здивувало).
На війні він, як і «Кока-Кола», з жовтня 2015 року. А на запитання, яка мотивація була піти на фронт (враховуючи кількість «косарів», яких у столиці нараховується чимало), Ігор просто відповідає:
— Вы хотите услышать от меня какие-то патриотические фразы?
— Ні, хочу почути правду.
— Если не я, то кто? Надо кому-то здесь быть…
Мені нічого додати чи уточнити таку просту і коротку відповідь Ігоря. Вони всі тут, тому що «потрібно комусь» бути.
— Їсти хватає, все хватає, обуті, одіті. Практично у нас немає тут таких гострих потреб у чомусь. Усе є. — З «Хвилею», командиром роти, яка охороняє околиці Красногорівки, я спілкуюся на ходу, повертаючись з позицій та з «будинку Павлова».