![Герої (не)війни [Про мертвих, живих і ненароджених] - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com](/uploads/posts/books/4/0/8/5/geroi-ne-vijni-pro-mertvih-zhivih-i-nenarodzhenih-download.jpg)
Герої (не)війни [Про мертвих, живих і ненароджених]
- Автор: Криштопа Олег, Калиновская Ольга
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: FLC, 2016
- Жанр: Публицистика
Электронная книга - «Герої (не)війни [Про мертвих, живих і ненароджених]». Краткое содержание книги:
Удома в нього дружина, син, невістка і двоє маленьких онуків. Невістка — через примхи долі — родом звідси, з Луганщини. Землі, яку нині захищає «Тренер».
— Мій син був тут на роботах будівельних, познайомився з дівчиною і женився. У Луганській області. Зараз вони живуть у нас, у Західній Україні. Вони мені подарували двох чудових онуків — Ксеню і Юрчика, — і без того широке обличчя «Тренера» розпливається у посмішці.
«Якщо родом з Луганщини, значить, місцевих він трішки знає. Принаймні розуміє», — майнуло у мене в голові.
— А от різницю між заходом України і сходом, про яку так багато кажуть і пишуть, ви особисто бачите?
— З мирним населенням ми тут спілкуємося небагато, — каже «Тренер», — хіба з тими, хто проходить на шахту працювати або повертається додому. У нас тут далі є такий район Золотого, «Родіна» називається. От ми з ними і говоримо. Що я вам можу сказати? Прості робітники, прості люди, такі самі, як і ми. І, на мою думку, вони війни не хочуть. Не хочуть так само війни, як на сході, так і на заході. Їх просто в той час неправильно орієнтували, декого обдурили, будемо так казати — отою пропагандою російською, кремлівською, вони піддалися на провокації. А дехто просто слабкий духом був.
— Але ж на референдум хтось ходив? І за ДНР/ЛНР хтось голосував?
— Коли той був референдум їхній — псевдореферендум, — я думаю, що там більшість людей голосувала і ставила ті плюси-мінуси тільки під дулом автоматів. А основна маса населення, я думаю, не хотіла цього розбрату, що вони тут творили. Ми тут стоїмо не для того, щоб була війна і щоб стріляли. Ми тут тримаємо цю лінію оборони для того, щоб тут не ступила нога супостата. І щоб тут встановити мир. Тільки мир…
Ми ще кілька хвилин спілкуємося з «Тренером», який цитує вірші, присвячені побратимам. І передає вітання усім жінкам України. Розмовляти з ним мені приємно — він відкритий і щирий. І жодна війна, жодні обстріли, жодні далекі від ідеальних умови — а на передовій вони майже завжди — не змінили цього чоловіка.
Тож, вдивляючись у чесне, щире обличчя бійця, я геть не хочу говорити йому про свої спостереження. З місцевим населенням — причому як Луганщини, так і Донеччини, і з окупованих територій також, — я розмовляла багато. І зробила невтішні висновки: різниця між людьми тут, на сході, і там, на заході, таки існує. Принаймні, за кількістю тих, кому байдужа доля країни і кому все одно, «з ким і при кому жити». Головне — щоб гарно годували. І не стріляли. Тут таких, на жаль, більше…
— Я приехал осенью, в столовой было скучно, сыро и неуютно. Это то место, где люди общаются. Я позвонил своим друзьям, жене и директору, и они прислали тарелку. Мы ее покрасили, и у нас теперь кабельное телевидение.
З «Будьонним» — веселим, життєрадісним, жартівливим заступником командира 10-го батальйону 59-ї бригади по роботі з особовим складом (по-старому — замполіт) — я зустрілася в Золотому. Він зголосився супроводжувати знімальну групу, а заразом зізнався: поїхав, щоб побачитися зі своїми бійцями (штаб 10-го батальйону розташований за кілька кілометрів від передових українських позицій). Після відвідин пункту пропуску ми завітали до лісу — подивитися, як живуть та воюють бійці батальйону менш ніж за кілометр від передової. Найперше, на що звернув нашу увагу «Будьонний», — супутникова тарілка, пофарбована у колір хакі. Це його гордість, бо і тут, у глухому лісі, за кілька кілометрів від цивілізації, солдати віднедавна мають можливість дивитися українське телебачення.
До теленовин замполіт регулярно додає і свіжу пресу. От і сьогодні несе в їдальню, яка тут править і за кіно-, а іноді й за актовий зал, цілий стос газет, з-за яких його ледь видно.
— Есть солдаты, которые читают художественную литературу. Спрашивают: «А нету ничего в библиотеке почитать?»
— А що, класику читають?
— Ну почему? И классику, и детективы. Мы всё разрешаем читать. Вот и газетки сейчас будут. С удовольствием, кстати, разбирают.
Що саме за газети приніс замполіт солдатам, я продивитися не встигаю — ми швидко дістаємося до місця № 1 у списку «Будьонного». Їдальня, вона ж актовий та кінозал, — перша наша зупинка. Щоб потрапити у «святая святих», потрібно спуститися під землю.