Герої (не)війни [Про мертвих, живих і ненароджених]

— Цим відповідаєте? — киваю на зенітний комплект.

— Буває, цим, буває, з кулемета їх гатимо. А коли геть близько підповзають, то наші снайпери працюють.

Він розмовляє суржиком, а за типовими формами інфінітивів — -ть заміть -ти — неважко здогадатися, що родом Володя з Київщини. Мешкає боєць в місті Обухів, що неподалік столиці. Мобілізували його весною 2015-го, а на фронт у складі 14-ї бригади потрапив восени. На самісіньку передову.

— Ну, так получилось, — знизує Володя плечима. До свого місця служби він ставиться філософськи. — Ми не одні такі. Комусь більше повезло. А нам — так. Але ж треба стоять. Від цього нікуди не дінешся.

— А не шкодуєте, що не потрапили на другу лінію оборони? У той же Слов’янськ, Краматорськ, Артемівськ?

— Ні. Краще тут. Тут легше. Тут просто знаєш свою роботу. Відстояв, прийшов, помінявся, відпочиваєш. Через сутки знов заступив, знов пішов на позицію. У нас усе чітко, і кожен своє місце знає.

Десь ліворуч від нас розпочинається стрілянина. Спершу чути автоматні черги, потім — кулеметні, далі гупає щось серйозніше.

— Міна. «Васільок». 82-й калібр, — спокійно коментує Володимир.

— І далеко це?

— Та в кілометрі звідси. Сусідів наших «перевіряють».

— То це що, вже почалося?

— Та ні, то вони лише розминаються, — іронічно посміхається боєць.

До війни Володя займався абсолютно мирною справою — працював машиністом на обухівському заводі. Виробляв картонні упаковки для різного роду товарів.

— От думали, що потрапите з такою професією на фронт?

— Єслі чесно — ніколи в житті. Ніколи не думав, що я попаду другий раз в армію, візьму автомат в руки і ще й буду в когось стріляти. Ніколи не думав. Ну, ніхто тут не думав про це. Заставило життя. Потрібно ж це комусь робити. Багато відкосило, канєшно. Їм теж привіт. Хай готовляться мінять нас. Але багато і пішло. Ті хлопці, які не забоялися, пішли. Як то кажуть — не заховалися за жінчині спідниці й не сидять удома. Комусь це треба робити рано чи пізно. Бо всі в ній живемо — в цій країні.

Серед улюблених пояснень тих, хто косить від мобілізації, — малі діти. У Володі їх двоє. Одному майже шість. Другому немає ще й двох років.

— А як звати?

— Старшого Владік звати. А меншого — Артем. Кстаті, балакать тільки навчився. Я ще навіть і не бачив і не чув, — важко і з жалем зітхає боєць. Тут, на фронті, бійці особливо гостро переживають усе те, що відбувається у них вдома і… без них.

— А що, по телефону з вами не розмовляє?

— По телефону він стісняється, — згадавши про родину, боєць розчулюється, і Володині блакитні очі наповнюються вологою. Він, соромлячись, їх опускає долу. А я, щоб не бентежити його ще більше, роблю вигляд, що уважно оглядаю околиці, які контролюють терористи. За кілька хвилин ми знову продовжуємо розмову.