![Герої (не)війни [Про мертвих, живих і ненароджених] - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com](/uploads/posts/books/4/0/8/5/geroi-ne-vijni-pro-mertvih-zhivih-i-nenarodzhenih-download.jpg)
Герої (не)війни [Про мертвих, живих і ненароджених]
- Автор: Криштопа Олег, Калиновская Ольга
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: FLC, 2016
- Жанр: Публицистика
Электронная книга - «Герої (не)війни [Про мертвих, живих і ненароджених]». Краткое содержание книги:
Родом він із Рівного. Його дві дочки вже дорослі, одружені. Одна з них мешкає в Ірландії. І звідти щоразу телефонує батьку, щоб почути, що у нього все гаразд на фронті.
— А коли прийшла повістка, не було бажання заховатися, «відкосити», пересидіти?
Декого з бійців такі запитання обурюють. Але реалії, за яких під час шостої хвилі мобілізації в окремих областях план недовиконали на 40—60 %, підказують: «косарів» серед українських чоловіків чимало.
— Ніколи в житті не зробив би такого. Прийшла повістка — значить, треба. Хто ховається, той не українець. Я так вважаю. А хто українець, мусить зрозуміти, що Україна одна, єдина і повинна такою бути.
— А місцеві тут усі думають, що Україна єдина? Спілкуєтеся з місцевими?
Напівзруйновані оселі, у яких живуть бійці 14-ї бригади, впритул підходять до приватного сектору, де, попри обстріли та небезпеку, живе чимало народу — від стареньких бабусь до молодих дебелих чоловіків, одного з яких ми помічаємо у ході розмови з ротним. Він виходить з будинку, щоб вигуляти свого чималенького пса породи сенбернар.
— Тут є пару сімей, і я не скажу проти них жодного слова. Люди поважають нас. У Кураховому скільки разів були, ніхто проти слова не сказав. Я ще не чув. Ну, один дідок був сказав: «А чого це ви сюди приїхали?» То я з ним навіть балакать не хотів. — «Хвиля» безнадійно махає рукою.
— А як хлопці ваші почуваються? Усе ж майже півроку на передовій? Важко працювати з людьми, якщо не всі мотивовані та патріотичні?
— Якщо у мене було в розпорядженні 1200 чоловік, то чого мені з людьми не робить? Це ж не те, що я з однією людиною говорю чи з двома. Просто треба бути психологом. І все.
— А ви психолог? — уважно зазираю йому в очі.
— Кожна людина психолог, — просто відповідає «Хвиля». — І кожна людина знає, як із кожним говорить. Головне тут — щирість.
— А на передовій не плануєте залишитися після демобілізації? Зі своїми хлопцями? Підписати, приміром, контракт?
— Ні. Мене чекають удома, на роботі. Я хочу робити те, що вмію. Хочу виконувати свої обов’язки. Хліб сіяти, збирати і годувати армію…
— А у нас вдень тихенько завжди.
— Не завжди. Я була у вас вдень. Стріляли.
— Ну, то можна сказати, що тихенько. — З «Купером», високим кремезним чолов’ягою років під сорок, з рудим волоссям та зачіскою «шапочка», яка прикриває лише маківку на чисто голеній голові, — ми спілкуємося на ходу. Боєць — наш провідник. На поле, де вчора впали «гради». До того з важкої реактивної артилерії у цих краях — у полях Красногорівки — не стріляли вже місяців зо три.
— Після заходу сонця все зазвичай починається?
— Так. І до ранку.
Екіпіровка «Купера» — український камуфляж, на який досі, навіть після його доопрацювання, скаржаться бійці. Бушлат. І високі гумові чоботи. Коли армія стоїть у полях, цей вид взуття — єдино можливий і взимку, і влітку. Болото тут подекуди може доходити до колін.
За 20 хвилин прогулянки полями — благо, ця територія поблизу населеного пункту не замінована — дістаємося пункту призначення. На полі неозброєним оком видно, як падали снаряди від «граду», — вирви на відстані 50 метрів одна від одної. Розміром геть різні.
— Це тому, що «начинка» снарядів різна. Тут, — «Купер» вказує на найбільшу на полі яму заввишки з людину і діаметром метрів з півтора, — упав снаряд з протибліндажною, розривною «начинкою». А там — наступна яма в рази менша — приземлився звичайний осоколочний снаряд.
— А звідки стріляли, можна визначити?
— Та ми бачили звідки. Таке важко не побачити й не почути. Хоча все відбулося дуже швидко, — згадує боєць. Та й і по вирві видно, як і звідки падали снаряди, — показує на ями «Купер».
— Так звідки?
— Зі Старомихайлівки, неподалік Донецька. Вони там важку техніку час від часу на площадку викочують і стріляють — то по нас, то по населенню.
Усередині величезної ями знаходжу шматок від «граду». По краях вирви земля чорна — обпалена вогнем після приземлення та розриву снаряда. До крайніх осель звідси менше кілометра. Цієї ночі, подумалося мені, на цьому краю Красногорівки люди навряд чи спали.
— А як родина переживає усю цю вашу «відпустку» на сході? — поновлюється діалог про особисте життя «Купера» дорогою назад.
— Та я не дуже розказую по телефону, що тут і як тут. Навіщо? Щоб зайвий раз переживали? Вони і так дивляться постійно телевізор. Переживають.