Герої (не)війни [Про мертвих, живих і ненароджених]

— А йди-но сюди, покажись, який ти у нас.

У відповідь на запрошення Володимира — високого стрункого бійця з гарними блакитними очима, приємними рисами та триденною неголеністю на обличчі з намету, який слугує тут кухнею, чимчикує руде цуценя, мале та клишоноге, найрозповсюдженішої породи — українська дворова. У нього теж блакитні очі. І чималенький животик — видно, що бійці тут тварин не ображають.

— А звати як? — гладжу я рудого, який вже заліз на руки до Володі і щось тихенько бурчить, намагаючись вмоститися зручніше.

— Оскар Донєцкій. Звати Оскар. А позивний — До­нєцкій.

— А чому Донецький? Він з Донецька прибіг?

Донецьк тут, до речі, недалеко. Кілометрів за десять по прямій. А оскільки стоять бійці на околицях Красногорівки — за містом, у полях, окупований обласний центр звідти ще ближче.

— Не знаю, може, — чухає за вухом малого Володя, — він сам до нас прибився. Кілька днів тому. Тинявся полями і прийшов — на запах чи просто відчув людей. Він ще малесенький, цуценя. — Оскар задоволено мружить очі, коли боєць у ході розмови заспокійливо гладить його по короткій шерсті. — А їсти їм тут хватає, да. Всім. Це ж біленький, і у нас ще бігає — Борода звати. Ми ж теж його цуценятком маленьким взяли. Таке замучене було. Нічого, відгодували. Тепер — ох, звір!

— А чого вчите цих братів менших?

— На пости ходити, да. Собака — це ж кращий друг людини. Вони ж відчувають все за кілометр. У нас була гарненька така собачка, але померла. Мишей травили, вона з’їла мишу отруєну і померла. Але така зла була. Усе чула — як собаки чужі підходили, лисиці.

— А тут навіть лисиці ходять?

— Ну да. — У цей час Оскара на руках у Володі починає трусити. І він ближче пригортається до захисника. На вулиці прохолодно, а мами, біля якої можна зігрітися, у цього малюка вже немає. Відтепер його родина — ці солдати, які прихистили цуценя, як і більшість покинутих тварин, що трапилися їм дорогою.

— О, дивіться — наш Оскар безхвостий.

— А що з хвостом? — Цуценя і справді практично не має хвоста.

— Куций. Такий родився. Ну все, давай шуруй у хату, — кладе на землю Оскара Володя і злегка підпихує його вперед. Рудий весело чалапає всередину — грітися. Буржуйка, на якій бійці готують їсти, — найулюбленіше місце Оскара.

— Бачте, який куций і ще й клишоногий, — сміється услід вихованцю боєць.

Ми виходимо на дорогу. Володимир сьогодні — наш провідник на передову. Крокуємо широкою дорогою, якою давно уже ніхто, крім військових машин, не їздить. І ті якщо й доїжджають, то до опорного пункту військових у лісі. Далі рухатися небезпечно — можуть підірвати.