Герої (не)війни [Про мертвих, живих і ненароджених]

— А дружині, певне, важко з двома малими дітьми на руках?

— Канєшно, тяжко. Вони ж хлопці — не слухаються часто. Тому треба те, тому — те. Малому все ж цікаво зараз — лізе кругом, заважає мамі. То вона вже по телефону, буває, кричить: «Все вже надоїло, давай, приїжджай додому по­швидше». А я кажу: «Я ж не винуватий. Нічого, приїду скоро».

Ми топчемося на роздоріжжі. Дорога прямо веде до Донецька. Та, що праворуч, — до Красногорівки. Місто звідси видно неозброєним оком. Але в Красногорівку нам поки що не треба. А вперед — не можна. «Там уже працюють ворожі снайпери», — попереджає боєць. Та й випадкова граната, запущена бойовиками, може зачепити осколками.

— А як дружина вас відпустила? Не було проблем, сварок?

— Вона дуже переживала у перші дні. Коли я отримав повістку, коли збирався, відїжджав. А потім якось змирилася. Часом каже: «Ну, ти ж сам пішов».

— А коли це так вона каже? Ви що, скаржитеся їй?

— Нє, ну, буває, дзвоню, кажу їй: «Ой, капець, спати хочу дуже». Бо ми ж через сутки тут заступаємо, не висипаємося. І це все напруження довкола. Стрілянина. Боїшся проґавити щось, постійно вглядаєшся в цю темряву, не спиш. А вона каже: «Ти ж сам захотів». Ну да, це правда. Я нікуди від армії не тікав. Прийшла повістка — пішов. Усе. Добровільно.

— От ви кажете: «вглядаєшся». А що, у вас тепловізорів немає?

— Які тепловізори? У нас їх тут один на весь фланг. У сусідів. От коли є підозри, що хтось повзе, їм дзвонимо — просимо помогти — подивитися. А так — нє, у нас немає.

Про проблему тепловізорів на передовій тут, в околицях Мар’їнки—Красногорівки, я чула: прес-секретар 14-ї бригади розповідав. Просив передати волонтерам, щоб допомогли. Але що так все критично, я не думала. Без цієї спец­техніки тут — як без рук. Довкола суцільні поля та посадки. І хто його знає, звідки цієї ночі приповзуть бойовики. А ночі тут бувають хоч в око стрель — такі темні та непроглядні. Ближче до Красногорівки — густий очерет, який ворог також використовує як прикриття, коли запускає в український тил диверсійні групи.

— А ночніки — прилади нічого бачення у вас хоч є?

— Ночніки є. Але в них дуже погано все видно. Особ­ливо коли туман. Взагалі нічого не проглядається. От тоді нам у нагоді і стають собаки, — підморгує Водлодимир. Тому ми їх і збираємо по всіх околицях, бо вони у нас — і за тепловізори, і за ночніки, і за всю техніку, якої нам через два роки війни ніяк не дадуть.

Ліворуч знову чути постріли.

— О, це знову міномет працює, 82-ка. Люблять вони його, бачте, навіть серед білого дня стріляють. От так вони дотримуються Мінських домовленостей. Ну, то які ж можуть бути домовленості?

Ми ще кілька хвилин вдивляємося в лісосмугу, яку контролюють бойовики. З того боку тихо і спокійно. Вочевидь, цієї миті їх більше непокоять «сусіди». Бо одиночні постріли переходять у черги. Причому з обох боків. Українські військові, витримавши паузу, відкривають вогонь у відповідь.

— Ходімо, а то вони в любий момент можуть на нас вогонь перекинути. — Володя першим розвертається і прямує до опорного пункту, де мешкають бійці.

— А вас чогось війна навчила? — знову вступивши в нерівну боротьбу з болотом, намагаюся догнати мого співрозмовника.

— Навчила. — Що Володя зітхає, я бачу по його плечах, які на мить піднімаються, а потім швидко і різко опускаються. — Саме перше, напевне, навчила цінувати життя. І близьких людей, які тебе оточують. Багато чого навчила…

Догнавши нарешті Володю, я на кілька секунд зупиняю погляд на його обличчі. І мені здається, що саме цієї миті він думає про своїх хлопчиків — 6-річного Владислава і 2-річного Артемка, які так чекають на батька вдома...