Сага про Форсайтів

Сукні в цих дам були дуже відкриті й без воланів,— глибокі декольте свідчили, що це товариство мешкає на протилежному, фешенебельнішому, боці Гайд-парку.

Сомс став під стіною, осторонь від танцюристів. Замаскувавшись своєю блідою посмішкою, він дивився на танці. Вальс лунав за вальсом, пара пропливала повз нього за парою, одні танцювали усміхаючися, з веселим сміхом, до Сомса долинали уривки розмов, інші — стиснувши вуста й стежачи за кимось у натовпі, ще інші — безмовно розтуливши вуста, уп'явшись очима одне в одного. І в задусі теплого літнього вечора линули пахощі балу, запах квітів, волосся і парфумів, що їх так люблять жінки.

Мовчазний, із ледь зневажливою посмішкою на устах, Сомс ніби нічого й не помічав довкола, але раз у раз очі його, знайшовши те, чого шукали, пильно вдивлялися кудись у юрбу, і посмішка гасла в нього на устах.

Він ні з ким не танцював. Деякі чоловіки танцювали з дружинами, але почуття «пристойності» не дозволяло Сомсові танцювати з Айріні, відколи вони одружилися, і лише бог Форсайтів відає, чи легше йому було від того, чи ні.

Вона пропливала повз нього, танцюючи з іншими чоловіками, сукня з мінливого шовку маяла круг її ніг. Вона танцювала добре; йому набридло слухати компліменти жінок, що казали йому з кислою усмішкою: «Як чудово танцює ваша дружина, містере Форсайт,— приємно на неї дивитись!» Набридло відповідати, скоса поглядаючи на них: «Ви так гадаєте?»

Поряд фліртувала одна пара, обвіваючись по черзі віялом, і Сомса дратував той прохолодний повів. Поблизу стояла Френсі з одним із своїх поклонників. Вони розмовляли про кохання.

Позад себе він почув голос Роджера, який давав покоївці розпорядження щодо вечері. Усе тут було не вельми високої якості! Не варто було сюди приїздити. Вдома він запитав Айріні, чи треба її супроводити; вона відповіла із своєю звичайною усмішкою, що доводила його до нестями: «О ні!»

Чого ж він приїхав? Уже чверть години він її навіть не бачив. А ось і Джордж прямує до нього з насмішкуватим виглядом; ховатися від нього вже пізно.

— Ти бачив Пірата?— спитав цей завзятий жартівник. — Він готовий до бою — постригся і таке інше!

Сомс відповів, що не бачив, і, перетнувши вітальню, спорожнілу під час перерви між танцями, вийшов на балкон і поглянув на вулицю.

Саме під'їхала карета з пізніми гостями, і біля дверей купчилися терплячі глядачі з того вуличного люду, що його так вабить світло й музика; на їхніх задертих обличчях, що вирізнялися блідими плямами над темними постатями, була тупа цікавість, яка дратувала Сомса. Чому їм дозволяють тут товктися, чому полісмен не прожене їх звідси?

Але полісменові було до них байдуже; розставивши ноги, він завмер на червоному килимі, простеленому через тротуар; обличчя його з-під каски дивилося вгору з такою самою тупою цікавістю.

По той бік вулиці, за садовими гратами, в сяйві ліхтарів вилискувало зелене листя, ледь коливаючись від легенького подиху вітерця; далі світилися вікна будинків, ніби очі, що споглядали тихий морок парку; а над усім тим — небо, дивовижне лондонське небо, яке жевріло відблисками незчисленних вогнів; зоряне склепіння, куди линули людські прагнення й людські мрії,— велетенське дзеркало розкошів і злиднів, яке щоночі розливає свою лагідну усмішку над морем будинків і парків, палаців і халуп, над Форсайтами, полісменами й терплячою юрбою, що знічев'я тиняється по вулицях.