Сага про Форсайтів
- Автор: Голсуорси Джон
- Год: 1988
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- ISBN: 5-308-00183-9
- Переводчик: Олександр Іванович Терех
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Сага про Форсайтів». Краткое содержание книги:
Сага про Форсайтів
ВЛАСНИК
В ЗАШМОРГУ
ЗДАЄМО В ОРЕНДУ
Романи
JOHN GALSWORTHY
THE FORSYTE SAGA
The Man of Property
In Chancery
To Let
З англійської переклав
ОЛЕКСАНДР ТЕРЕХ
КИЇВ ВИДАВНИЦТВО ХУДОЖНЬОЇ ЛІТЕРАТУРИ «ДНІПРО» 1988
В циклі соціально-психологічних романів видатного англійського письменника-реаліста Джона Голсуорсі (1867—1933) розповідається історія кількох поколінь родини Форсайтів, що охоплює цілу епоху в розвитку англійського буржуазного суспільства.
Передмова Анатолія Іллічевського
ISBN 5-308-00183-9
Український переклад, передмова.
Видавництво «Дніпро», 1976 р.
Художнє оформлення. Видавництво «Дніпро», 1988 р.
Нарешті Френсі з усім упоралася, спромігшись правдами й неправдами пройти крізь той заплутаний лабіринт, який хоч-не-хоч треба подолати, коли зважишся сполучити фешенебельність із здоровою форсайтівською ощадливістю. Худорлява, але дуже ефектна в сукні кольору спілої кукурудзи з пишними тюлевими воланами на плечах, вона походжала по вітальні, натягуючи рукавички й окидаючи все хазяйським оком.
З найнятим на вечір лакеєм (у Роджера служили самі лиш покоївки) Френсі заговорила про вино. Чи запам'ятав він, що містер Форсайт сказав подати дюжину пляшок шампанського од Вітлі? А коли шампанського не вистачить (хоч і навряд, бо дами здебільшого питимуть воду), то є ще пунш, і хай викручується, як уміє.
Прикро говорити такі речі лакеєві, це дуже принизливо, але хіба з батьком що вдієш? І справді, Роджер завжди невдоволено бурчав перед кожним балом, а тоді виходив до гостей, рум'яний, лобастий, привітно всміхався, неначе це він його задумав, і навіть вів до столу найвродливішу гостю; а о другій годині, в розпалі веселощів, він потайки підходив до оркестрантів, казав їм, щоб грали «Боже, борони королеву», і йшов у свою спальню.
Френсі благала бога, щоб батько якомога швидше втомився й пішов спати.
Три вірні подруги, що провели в домі день перед балом, підкріпилися разом з нею чаєм і холодною курятиною,— перекуска була нашвидкуруч влаштована в порожній горішній кімнатці; чоловіків послали обідати в Юстасів клуб — хай наїдяться досита.
Рівно о дев'ятій прибула місіс Смолл. Вона почала заплутано вибачатися за Тімоті й не згадала ані словом тітоньку Гестер, котра в останню хвилину сказала, що воліє побути в спокої. Френсі прийняла її якнайпривітніше, посадила на канапку й пішла, і тітонька Джулі, яка вперше після жалоби по тітоньці Енн одягла світло-бузкову шовкову сукню, лишилася з сумовитою міною в порожній вітальні.
Аж ось із своїх кімнат повиходили вірні подруги, вбрані, мов чарами, в сукні різного кольору, але однаково оздоблені пишними тюлевими воланами на плечах і грудях, бо за дивним збігом вони всі до одної були дуже худорляві. Їх підвели до місіс Смолл. Кожна поговорила з нею хвилинку, а потім вони збилися в купку й почали щебетати, крутячи в руках програми, нишком позираючи на двері, чи не з'явилися перші кавалери.
Ввійшов гурт Ніколасових синів, завжди пунктуальних — на Ледброук-гроув пунктуальність була в моді,— а слідом за ними Юстас із своїми братами, похмурими й прокуреними тютюном.
Потім з'явилися один за одним кілька поклонників Френсі. вона взяла з них обіцянку приїхати рано. Всі вони були чисто виголені й жваві — жвавість останнім часом була однією з ознак кенсінгтонської молоді; один до одного ці юнаки ставилися дуже миролюбно; вони красувалися в пишних краватках, білих жилетах і шкарпетках із стрілками. Носовики ховали в манжетах. Вони походжали весело й невимушено, озброївшися звичною жвавістю, наче прибули сюди з благородним наміром звершити славні діла. Знехтувавши традиційну урочисту міну, яку англієць прибирає під час танцю, вони танцювали з хвацьким, солоденьким і вкрадливим виразом на обличчі, підскакували й щосили крутили своїх дам без педантичної уваги до ритму.
На інших танцюристів вони поглядали з легенькою зневагою — куди їм до них, веселих хлопців, героїв кенсінгтонських вечірок, вони ж бо єдині вміють поводитися в товаристві, усміхатися й танцювати.
Незабаром гості ринули потоком; старші жінки сідали попід стіною проти дверей, жвавіша публіка вливалася в натовп, що вирував у залі.
Чоловіків було менше, і дівчата, що лишилися без кавалерів, набирали трагічного виразу, всміхаючись терплячою кислою усмішкою, що ніби промовляла: «Е, ні! Не вводьте мене в оману. Я знаю, що ви йдете не до мене. Я на це не сподіваюсь!» І Френсі раз по раз просила котрогось свого поклонника чи якого-небудь зеленого юнака:
— Зробіть мені ласку, дозвольте познайомити вас із міс Пінк. Вона така мила дівчина!— І, підводячи його до неї, казала:— Міс Пінк — містер Гезеркоул. Може, у вас іще лишився вільний танець?
А міс Пінк, силувано всміхаючись і трохи червоніючи, відповідала: