Діти морських туманів
- Автор: Кампань Клод
- Серия: Прощайте, мої п'ятнадцять літ... #2
- Год: 1974
- Язык: украинский
- Год: Молодь
- Переводчик: Надія Гордієнко-Андріанова
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Діти морських туманів». Краткое содержание книги:
Читач знову зустрінеться з норвезьким хлопцем Яном, який у вихорі війни залишився без батьків і попав до Франції, де познайомився з сиротою Фанні. Дівчина бере близько до серця недолю Яна. Між ними зароджується кохання.
Герої проходять через ряд заплутаних пригод і складних психологічних переживань.
Світла, чиста історія кохання французької дівчини і норвезького юнака зворушує, вчить молодь людяності, вірності, порядності.
— Ні, Крістіно, мені треба було поїхати… Є речі, котрі можна зрозуміти до кінця, тільки порвавши всі якірні ланцюги, що зв'язують із повсякденним життям. Десять днів у відкритому морі, на борту корабля, — бо я, повірте, не виходив на берег у жодному порту, — це все одно що пожити в закритому монастирі. На відстані всі наші нерозв'язні проблеми постають перед нами в новому світлі. Якби Капітанова телеграма не наздогнала мене в Бремені, я, може, доплив би ще до Гамбурга, але ніяк не далі. Бо вже у Бремені точно знав, чого я хочу. І знав, що це неможливо, що про це я не міг і подумати.
Усе це Ян сказав таким щирим, таким спокійним голосом, і чи можна було сумніватися, що через Крі-стіну він адресував усі свої слова мені? Мені стало і радісно, і страшнувато водночас. Але що було неможливо? Про що він не міг і подумати?..
Та ось тон його зовсім змінився, він знову повернувся до найбанальнішої реальності:
— Ви запросили мене повечеряти разом з вами, Крістіно. Та спершу мені треба заслужити цю вечерю!
Він підвівся і почав розкладати на столі посуд. Потім схопив глечик на воду і, вже стоячи перед раковиною, глянув на мене. Крістіна саме нахилилася над Марінеттою й повернулася до нас спиною. Ян відкрутив кран і… те, в що я вже не могла більше вірити і чого, проте, так спрагло чекало моє серце з учорашнього дня — в останній надії, яка ніяк не хотіла вмирати, — це сталося: поки Ян наповнював водою глечик, я раптом відчула, як його плече на одну коротку мить торкнулося мого. Погляд його шукав моїх очей, та я не наважилася прочитати в ньому те, що він хотів мені сказати: «Пробач, Фан…»
Я ще не сміла, як Капітан, довіряти йому. Проте це вже був неначе промінь світла, що проник крізь шпаринку в моїх дверях!..
За столом Ян весело бавився з Марінеттою.
— Тобі не здається, що омлет, який підсмажила Фанні,— це просто розкіш, га, Марінетто?
— Розкіш, авжеж!
— Знаєш, він набагато смачніший, ніж сандвічі з крабами, які я їв учора ввечері,— стиха пояснив він їй по секрету.
Безперечно, я мала розшифрувати собі ці слова так:
«Фан, це ще один спосіб попросити в тебе пробачення…»
Та я лишалася все такою ж зажуреною і збентеженою, бо не могла простити цього надзвичайного роздвоєння, яке відкрилося мені в ньому. Невловимий Яне, хто ж ти такий? Як збагнути твоє справжнє «я»?..
Ми все ще сиділи за столом. Крізь розчинене вікно із садка проникала в приміщення вечірня свіжа прохолода, — в садку буйно і рясно цвіли фруктові дерева й розмаїті квіти. Марінетта гралася надворі. Чути було, як рівномірно й тихо поскрипує гойдалка, на якій вона гойдалася. Крістіна зрештою дозволила Давідові обладнати гойдалку під навісом, насипавши під нею товстий шар піску.
Раптом пролунав дитячий крик і почувся глухий звук падіння. Гойдалка вдарилася об щось… Об що ж, господи!
Крістіна побігла до дверей. Але Ян уже вистрибнув через вікно і схопив Марінетту на руки. Дитина репетувала не своїм голосом. Неможливо було зрозуміти, де їй болить.
Ми стривожено й гарячково оглядали її голову, таку вразливу після аварії. Ніде ніяких пошкоджень наче не було.
— Та ні, Крістіно, подивіться, це на ніжці, на здоровій ніжці, ось тут. Бачите, великий синець і шкіра геть здерта. Бідне дівчатко… Але це не страшно. Чи в у вас йод?
Крістіна не відповіла. Вона важко опустилася на лаву. Мертвотна блідість, що розлилася по обличчю жінки, ще більше впадала в очі поряд з червоним од слів личком Марінетти. Ноги їй тремтіли, а руки, коли я схопила їх, щоб заспокоїти жінку, були холодні, як лід. Боячись, щоб вона не зомліла, я побігла на кухню — пошукала там пляшку з ромом і цукор, Коли повернулася, Марінетта ще схлипувала на руках у Яна, але вже не так голосно. Я мало не силоміць всунула Крістіні в рот грудочку цукру, змочену ромом, потім ще одну і запхнула карамельку в рота Марінетті.
— Годі вже плакати, — умовляла я дівчинку. — Подивись, як ти розхвилювала маму. Поцілуй її. Ми зараз зробимо гарненьку перев'язку твоїй ніжці, і ти підеш спати зі своїм ведмедиком Нунуром.
Крістіна машинально поцілувала доньку, і коли я вже відносила малу До її кімнати, то почула, як жінка глухо мовила Янові:
— От бачите, я нізащо не повинна була дозволяти Давідові… Не можна було робити цієї гойдалки. Якщо Марінетта розіб'ється, це знову з вини Давіда!
Я обернулася до Яна. Ми сумно перезирнулися. Не було більше ні мене, ні його. Була тільки нерозв'язна проблема стосунків між Крістіною та Давідом, і от вона вибухала знову, владно вимагаючи від нас нових сил і вміння переконувати, здорового глузду й любові…