Діти морських туманів
- Автор: Кампань Клод
- Серия: Прощайте, мої п'ятнадцять літ... #2
- Год: 1974
- Язык: украинский
- Год: Молодь
- Переводчик: Надія Гордієнко-Андріанова
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Діти морських туманів». Краткое содержание книги:
Читач знову зустрінеться з норвезьким хлопцем Яном, який у вихорі війни залишився без батьків і попав до Франції, де познайомився з сиротою Фанні. Дівчина бере близько до серця недолю Яна. Між ними зароджується кохання.
Герої проходять через ряд заплутаних пригод і складних психологічних переживань.
Світла, чиста історія кохання французької дівчини і норвезького юнака зворушує, вчить молодь людяності, вірності, порядності.
Минали хвилини… У сусідній кімнаті закричало немовля. А Крістінине немовля, чи й воно теж закричить колись? Хвилини, здавалося, спинились. Ніч розітнули удари дзвону на дзвіниці: чи він коли-небудь скінчить вибивати свої дванадцять ударів?..
— Фан, Фан, послухай мене! — Ян витер дві сльозини на моїх щоках. — Крістіна ж там не сама. Біля неї лікар, медсестра. І потім, так треба…
— Що треба? Ні, я не хочу, не буду…
— Фан, і для тебе теж прийде колись ця година. — Голос Янів бринів ніжно, переконливо. — Ти б'єшся з примарами. Через те й боїшся. От Крістіна — та бореться зі справжнім стражданням, і вона переможе в цій боротьбі.— Голос йому на мить урвався, забринів зовсім тихо, майже сором'язливо, і я відчула, як його рука гладить мою. — І ти теж переможеш у цьому, от побачиш…
Потім він лагідно підняв моє обличчя вгору, зазирнув мені в очі й тихо закінчив:
— Ну, годі, Фанні, моя хоробра дівчинко, з цієї миті… Повір мені, ця ніч буде найпрекраснішою з усіх, що ми пережили, відколи познайомилися.
І, наче у відповідь на його слова, двері розчинилися. До нас долинув голосний крик новонародженого. Я випросталася, завмерла.
І почула спокійний голос медсестри:
— Все скінчилося дуже швидко, от бачите. Менш ніж три чверті години…
Невже це правда, правда?
— Чудовий хлопчик, — додала жінка.
Серце моє мало не вистрибувало з грудей. Я схопила Янову руку, а тим часом до нього підійшла медсестра:
— Батько дитини… ви?
Коротка мить збентеження, — йому наче перехопило дух, як у людини, вибитої із сідла. Та він одразу опанував себе, обняв мене за плечі, пригорнув до грудей:
— Батько? Ні. Ще ні… — Потім, лукаво підморгнувши мені одним оком, додав: — Але це ще прийде!..
Які ж вони були дивні, ці перші хвилини без усяких кордонів і перепон у нашому житті. Марінетта — хіба ж я не обіцяла доглянути її на час пологів Крістіни? — спала на задньому сидінні машини, коли ми, вже після опівночі, покинули клініку, залишивши біля Крістіни Давіда.
І раптом нам страшенно захотілося іти і йти кудись удалину пліч-о-пліч під нічним небом, і Ян, як тільки ми виїхали з Булоні, замість того щоб їхати прямо до Фовемберга, звернув ліворуч.
— Чи можеш ти подарувати мені півгодини, Фанні?
Він спинив машину тільки через двадцять кілометрів, біля Кран-о-Еф, — це такий закуток узбережжя, загублений десь на крайньому березі Ла-Маншу…
Марінетта заворушилася, прокидаючись. Ян загорнув її в ковдру, узяв на руки, я сіла за кермо, і ми поїхали до крутого берега моря. Кожні три-чотири секунди велетенський прожектор маяка, на відстані пів льє від нас, прорізав темряву, торкаючись подвійним снопом світла прекрасного і суворого прямовисного берега, який зникав праворуч серед водяних валів.
І нараз ми ніби прикипіли до місця від подиву й несподіванки. Біля наших ніг, сховане в улоговині, що спускалася аж до моря, широке поле ромашок розстилало під місячним сяйвом свою молочно-білу скатертину, яка ледь-ледь погойдувалася під подувом вітерцю.
Ян не міг опиратися покликові цього великого білого мовчання. Він передав Марінетту мені, а сам кинувся в море квітів. Високі стебла хилились перед ним, потім знову випростувалися, здавалося, щасливі тим, що можуть запропонувати себе йому. І він зривав їх цілими оберемками, так наче хотів зробити запас краси на все життя. Щоразу, коли промінь прожектора вихоплював з темряви його постать серед цього сріблястого моря, я читала на його обличчі якусь майже нелюдську радість.
Вернувшись до машини, він узяв у мене з рук Марінетту і вмостив її поруч із собою, обсипавши квітами. Потому ми рушили з узбережжя на шосе.
— Ні, слово честі,— збентежено мовив Ян, — півгодини не вистачає! Я хотів би, щоб ти подарувала мені все своє життя…
Марінетта дрімала, прихилившись Янові до плеча, але я теж була близько до нього — досить йому простягнути руку, щоб пригорнути мене. Нарешті я могла вдовольнити оте спрагле бажання, яке пойняло мене нещодавно, — притулитися до його светра з грубої вовни так міцно-міцно, щоб кожна петля плетива лишилася на моїй щоці своєрідним відбитком ніжності. Я почувала його трохи прискорене дихання на своєму волоссі, чула, як поряд з моїм б'ється його серце. Дивне, незнане досі відчуття пройняло мене. Це був Ян, такий, яким я його знала завжди, і водночас такий новий, як ніколи доти…
— Нарешті, Фан… Нарешті ти тут, зо мною!
До щастя звикають нелегко. А моє щастя ще й досі потай гризла тривога. Хіба ще на початку цієї самої ночі, сидячи на кухні Голубки і розмовляючи з Крістіною, Ян не признався їй, коли розповідав про свою подорож до Бремена… І тепер, припавши головою до його грудей, я тихенько спитала його: