Діти морських туманів
- Автор: Кампань Клод
- Серия: Прощайте, мої п'ятнадцять літ... #2
- Год: 1974
- Язык: украинский
- Год: Молодь
- Переводчик: Надія Гордієнко-Андріанова
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Діти морських туманів». Краткое содержание книги:
Читач знову зустрінеться з норвезьким хлопцем Яном, який у вихорі війни залишився без батьків і попав до Франції, де познайомився з сиротою Фанні. Дівчина бере близько до серця недолю Яна. Між ними зароджується кохання.
Герої проходять через ряд заплутаних пригод і складних психологічних переживань.
Світла, чиста історія кохання французької дівчини і норвезького юнака зворушує, вчить молодь людяності, вірності, порядності.
Я випручала нарешті свої руки з його долонь і взяла його за щоки, худі й ледь шерехуваті щоки чоловіка, якого я щойно почала відкривати для себе і який вразив мене. Я помітила на його обличчі легку усмішку, покірну й довірливу. А він і далі кидав зворушливі, таємничі слова, що падали мені в душу, як відсвіт вранішньої зорі на листя, блискуче від дощу:
— Трохи жебрак, трохи бездомний пес, часом варвар, часом злюка і часто нестерпно важка у співжитті людина… Не дуже завидне надбання, твій великий безумець з Норвегії!
— А якщо саме його я люблю! — вирвалося в мене, і я сама не впізнала свого голосу. Він був хриплий, здавлений, уривчастий від хвилювання. Та хіба ж, вимовивши ці слова, я не перейшла свій Рубікон, спаливши за собою мости?
І тоді, Яне, ти підхопився на ноги, в палкому пориві пригорнув мене до себе. Ми стояли отак віч-на-віч одне перед одним, ти дивився на мене, і я не відвела свого погляду. Твій погляд був такий добрий і ясний, він проникав до самої найпотаємнішої глибини моєї душі…
— Фан, — прошепотів Ян, — коли ж нарешті я матиму право обняти й поцілувати тебе? Я ж так давно мріяв про це! Ще відтоді, як ішов поруч із тобою, не доторкуючись до тебе. Я напам'ять знав кожну твою рисочку — твоє чоло, твої очі, губи, — не знаючи, які вони на смак… Скажи, ти хочеш цього?
Я тихо-тихо похитала головою — «ні».
— Всьому свій час, Яне… Дай мені ще півгодинки, почекай, поки ми повернемося до Сонячних Дзиґарів.
І додала дуже лагідно:
— А може, я хочу взяти реванш…
Безперечно, він передчував мою відмову, у всякому разі я була певна, що він згоден зо мною і що я не завдала йому великої прикрості, бо він зразу обняв мене за плечі, і ми вернулися до машини. Тут він вигукнув, залившись щасливим сміхом:
— Боюсь, що моя наречена — найшаленіша і найромантичніша мрійниця з усіх молодих соромливих дівчат на світі…
Романтична мрійниця! А він сам тоді хто?.. Провівши машину поміж двома рівчаками, він передав кермо мені. Без зайвих слів.
— Керуй тепер ти, — сказав. — А я тим часом надивлюся на тебе… на твій профіль маленької пастушки на тлі зоряного неба…
Минали довгі хвилини. Я повільно вела машину. Вогнів маяка на Грі-Не вже не було видно. Крізь опущене скло машини вривалося червневе повітря, напоєне пахощами листя з прибережних пагорків. Біля мене світився вогник Янової сигарети, я почувала його близькість, його мовчання. Мовчання великого, пораненого життям хлопця, який віднайшов нарешті мир і спокій. І раптом цей спогад — ех! Коли б він уже був останній!
— А тобі не здається, що ця наша поїздка схожа на мій приїзд узимку? Коли ти везла мене з Кале, а я милувався тобою за кермом автомашини… Чи ти пам'ятаєш нашу зустріч на набережній? Я обняв тоді тебе за плечі й сказав: «Фан, у мене таке відчуття, ніби я повернувся додому…» Я мріяв, наче хлопчисько, про щасливі тижні, які чекали на нас. Ми б дали нашій дружбі помалу розквітнути й перерости в кохання, і з плином часу воно, це кохання, неминуче привело б нас одне до одного. Та замість цього, тільки-но переступивши поріг Сонячних Дзиґарів, я побачив там Нікола. їй-богу, я люблю тепер його, як брата, але того вечора мене враз пойняли сумніви…
Я спинила машину на узбіччі шосе, надумавши вийти разом з Яном, обняти його і заглушити своїми обіймами цей гіркий спогад, що й досі ятрив йому серце. Та ми зовсім забули про Марінетту, а вона від різкої зупинки машини прокинулась, сіла на задньому сидінні, анітрохи не здивувалася, а просто зітхнула вдоволено, протираючи кулачками очі і впізнаючи свій знайомий світ.
— Ах! Я так добре поспала — мені вже зовсім не хочеться спати… — і одразу ж по тому заявила — Хочу на руки до Яна.
Моє серце трохи стиснулось. Чи спробує Ян відкараскатись від неї, хай навіть ласкаво, мило? Він міг би так зробити, бо ця година була не така, як інші. Вона належала нам двом, тільки нам. Проте якби він відштовхнув Марінетту… Я чекала з ледь відчутною тривогою. Та Ян уже обернувся до неї:
— Ну, йди, йди, тиране!.. — і Ян схопив повненьку дівчинку, теплу й м'якеньку, пригорнув її до грудей.
— Хіба я міг подумати, — пробурмотів він, — що доведеться тримати на руках отаку малу пустуху в той перший раз, коли ти і я… Чого ти так дивишся на мене, Фан?
— Милуюся тобою, — прошепотіла я. — Отаким, який ти є: зайдиголовою і ніжним мрійником. Я б не проміняла тебе ні на кого в світі…