Діти морських туманів
- Автор: Кампань Клод
- Серия: Прощайте, мої п'ятнадцять літ... #2
- Год: 1974
- Язык: украинский
- Год: Молодь
- Переводчик: Надія Гордієнко-Андріанова
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Діти морських туманів». Краткое содержание книги:
Читач знову зустрінеться з норвезьким хлопцем Яном, який у вихорі війни залишився без батьків і попав до Франції, де познайомився з сиротою Фанні. Дівчина бере близько до серця недолю Яна. Між ними зароджується кохання.
Герої проходять через ряд заплутаних пригод і складних психологічних переживань.
Світла, чиста історія кохання французької дівчини і норвезького юнака зворушує, вчить молодь людяності, вірності, порядності.
— Про що це ти казав учора ввечері? Що було неможливо? Про що ти не міг і подумати?
— Що я заберу тебе з твого рідного краю, Фан! Що я відірву тебе від діда…
Я здригнулася. Знову занила в душі таємна рана, яку я давно силкувалася загоїти. А втім, Ян уперше оце сказав «дід»…
— Щоразу, побувавши у Сонячних Дзиґарях, — провадив він далі,— я вертався додому пригнічений такою картиною, що виразно поставала переді мною: Гійом уже одружився, ти поїхала, а дід сам сидить у кутку перед каміном, і поруч немає нікого, хто б знайшов його загублені окуляри, і він навіть втратив любов до читання й тільки оживляв та перебирає в пам'яті спогади про ті роки, коли ти була маленькою, чи марно силкується уявити тебе на чужині, далеко-далеко…
— Замовкни, Яне! Замовкни! Це нестерпно!..
Він ще міцніше пригорнув мене до своїх грудей, і слова його переганяли одне одного, бо він хотів швидше заспокоїти мене, виговорити все: із Бремена Ян подзвонив своїм батькам. І вони одразу розв'язали проблему, над якою він марно бився довгі місяці:
«Про що тут роздумувати! Єф, ти повинен залишитись у Франції. Ми ще молоді, нас двоє, і у нас є Інгвільд. У Булоні ти зможеш знайти непогану посаду. Як би там не було, доля Фанні має бути на першому плані. Фанні і Капітана…»
Сльози потекли по моїх щоках. Така великодушна щедрість майже присоромила мене. Після того, як вони загубили сина і п'ятнадцять років нічого не знали про нього, згодитися знову віддати його, розлучитися з ним?.. З таким сином, як Ян…
Марінетта нарешті міцно заснула. Ян обережно поклав її на сидіння, потім, коли ми вийшли, потягнув мене трохи далі по стрімкому берегу, і ми сіли поруч на траві. Внизу, метрів за тридцять від нас, хвилі, набігаючи на пляж, прикрашали пісок ефемерно-недовговічними фосфоресцентними гірляндами, які з'являлися і зникали, наче безперервно оновлювана ласка моря.
— А ти знаєш, що одну з останніх неділь я провів зовсім самотній у твоєму Суверен-Мулені та його околицях? Надивлявся на все, що ти любиш, пив краплю за краплею повітря твого краю, який зробив тебе такою, як ти є… Щоб спробувати збагнути: що ж сильніше — моя любов чи твоя вітчизна…
Я міцно стиснула губи, щоб не проговоритися й собі. Згодом я розкажу йому…
— Того вечора у Сонячних Дзиґарях я, мабуть, здався тобі трохи дивним, пригадуєш? І на довершення, вже перед тим як я мав іти, ти відмовилась од запрошення на «Торільд». Та ще й те, що ти сказала мені потім, — пам'ятаєш?.. Звісно, ти мала слушність, але я відчув у ту мить, що все руйнується, гине… І ході я втік на тому кораблі. Потім — довгі дні у відкритому морі… І раптом у Бремені — ота телеграма… Я вже й так усе обміркував, а тут цей SOS, до того ж від самого Капітана, — це було як гігантська гиря, кинута на шальку терезів, і вона переважила все. Коли я вже вертався, і мій мотоцикл ковтав кілометр за кілометром дороги, я співав, наче збожеволівши від радості і надії. Я геть забув про дату заручин Гійома та Годлен! Згадав про них тільки, коли, проїжджаючи повз Вімій, побачив машину, прикрашену білим тюлем. І я повернув до Рейд'єра, махнувши рукою на все, — на грубий светр, на запорошені черевики, на мій вигляд геть виснаженого дорогою волоцюги-цигана. Я думав тільки про тебе… Ах! А що сталося потім, ти знаєш сама…
Голос його враз захрип і урвався від згадки про той кошмарний вечір. І він ще тісніше притулився до мене, як мала нещасна дитина.
— Але ж, Яне… Навіть побачивши мене з Нікола, як ти міг подумати… Ти ж добре знав, що ми кохаємо одне одного, через те ж ти й повернувся…
Він раптом випростався і сильно стиснув мої руки.
— Ну, що ти, Фанні! Як я міг бути певним! Певним. Ти ж ніколи жодним словечком не натякнула, що любиш мене! Та й я, на жаль, не такий уже…ґречний!
Він раптом здригнувся.
— Я ж не Нікола! — вигукнув він. — Після мого повернення, з того самого першого вечора в Сонячних Дзиґарях, я раз у раз уявляв собі, чим міг би стати для тебе Нікола. А я ніколи не дав би тобі нічого такого… Мені здавалося часом, що, більш ніж кохання, ти завжди потребуватимеш ніжності і душевної рівноваги такого хлопця, як Нікола, котрий дуже схожий на Гійома. Він був тут, поруч з тобою, зі своїм минулим фермера, тут жила й Годлен, яку ти вже полюбила, мов рідну сестру, тут була і твоя земля, яку він пропонував тобі,— земля вітчизни, безцінно дорога для такої дівчини, як ти, що глибоко вросла корінням у рідний грунт… А я прийшов до тебе позбавлений минулого, чи, точніше, із занадто важким минулим, — без усяких багатств, з порожніми руками, як жебрак. Заброда, та що там! — просто випадковий чужинець. Перелітний птах, що виринув на мить із туману, щоб знову зникнути в ньому…