Діти морських туманів
- Автор: Кампань Клод
- Серия: Прощайте, мої п'ятнадцять літ... #2
- Год: 1974
- Язык: украинский
- Год: Молодь
- Переводчик: Надія Гордієнко-Андріанова
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Діти морських туманів». Краткое содержание книги:
Читач знову зустрінеться з норвезьким хлопцем Яном, який у вихорі війни залишився без батьків і попав до Франції, де познайомився з сиротою Фанні. Дівчина бере близько до серця недолю Яна. Між ними зароджується кохання.
Герої проходять через ряд заплутаних пригод і складних психологічних переживань.
Світла, чиста історія кохання французької дівчини і норвезького юнака зворушує, вчить молодь людяності, вірності, порядності.
Та я вже не мала ніякої охоти переконувати будь-кого ані бажання наводити когось на розум. Почувала, що вже не маю тієї любові, яку я дарувала раніше.
Я знайшла пергаментний папір для компресу, бинт і старанно наклала Марінетті пов'язку. Руки мої машинально робили своє діло, а в голові аж гуло від гірких думок. Хіба не розвіялися вщент за кілька днів усі людські цінності, навколо яких я спорудила свою цитадель? А тим часом якою вона здавалася високою, міцною, ця фортеця, зведена на фундаменті світлих ідеалів! Якими неприступними здавалися її земляні вали й мури, зцементовані всіма моїми наївними дівочими віруваннями! І от спершу вивалився наріжний камінь: моя віра в Яна. Бо Ян виявився просто гравцем — так же? Він завжди, анітрохи не церемонячись, грався моїм серцем, не щадив мого самолюбства. Доказ цього — його безглузда втеча на кораблі… І вчора ввечері, під час Гійомових заручин, коли він корчив блазня… Ні, Ян не любив мене; я повинна переконати себе в цьому, хоч мов безумне серце все сприймало як ознаки кохання. Навіть ці ясні просвіти на моєму похмурому обрії — останні Капітанові слова, і приїзд Яна цього вечора до Голубки, і ніжний дотик його плеча — усе зникло під шквалом жорстокої фрази Крістіни: «Якщо Марінетта розіб'ється, це знову буде з вини Давіда…»
Але чому, думала я, чому розпач Крістіни з такою силою озвався в моєму серці? Що ж це за пута, які зв'язали нас чотирьох — Крістіну і Давіда, Яна і Фанні? Чи й справді від врятування їхньої любові залежала — за якимсь незбагненним законом примхливої долі — перемога нашої? І якби Крістіна змогла раз і назавжди зректися минулого, отруєного злопам'ятством і нарешті зустріти Давіда і всі можливі майбутні труднощі остаточно примиреним і доброзичливим поглядом, — чи не означало б це, що й ми, Ян і я, невдовзі виграли б свою битву за спільне майбутнє?.. Бо Давід і Крістіна стали для нас своєрідним тестом. Вони сходили попереду нас угору по крутій стежці життя молодого подружжя. Коли вони подадуть нам знак, що все гаразд, що сонце сяє за хмарами, що вони подолали вершину, міцно зв'язані одне з одним, може, це означало б, що й ми теж зможемо піднятися по цій крутій гірській стежці? Можливо, це було б доказом, що кохання може здолати звичних демонів повсякденного життя. Доказом, що наш ідеал — не «химерна, недосяжна мрія…»
Та ба! Цього вечора демони раптом знову з'явилися: «Я нізащо не повинна була дозволяти Давідові…»
Марінетта заснула. Мені вже треба було вертатися до Крістіни і Яна. Незважаючи на своє сум'яття, я не могла покинути Крістіни. І Ян, певне, також… Цього разу знову, — можливо, востаннє,— ми повинні були діяти разом.
Ще не переступивши порога кухні, почула спокійний і розважливий Янів голос, колись я називала його голосом зодчого. Штовхнувши двері, увійшла…
Ян сидів біля Крістіни, а вона, спершись ліктями на стіл і обхопивши голову руками, слухала його. Він обняв її за плечі і говорив короткими обережними фразами, як старший люблячий брат.
Я безшумно підійшла до них ззаду, і нараз усе моє єство пойняло жагуче бажання самій опинитися на місці цієї молодої жінки — відчути, як мене підтримує, обнімає його надійна сильна рука, міцно-міцно притулитися головою до його светра з грубої вовни, так, щоб кожна петля плетива лишилася на щоці своєрідним відбитком ніжності…
Я посунула до себе стілець, щоб сісти. Ян обернувся і на мить спинив на мені погляд. Але тільки на мить. Його одна рука так і лишилася лежати на плечі Крістіни, а другу він простягнув уздовж стола, на якому вже не було посуду, а стояв… — і як я його досі не помітила? — букет!
Квіти стояли в керамічному глечику з заокругленими боками й тонкою, як осина талія, шийкою, яка звужувалася догори наче для того, щоб тримати тендітні стебла. Майстер-гончар, виготовляючи цей гарний глечик, одним вправним рухом надав йому вигадливо-довершеної форми: ніжне заокруглення ручки спиралося з одного боку на розширену опуклу частину посудини, а з другого — на струнку й граціозну шийку, — це була наче тонка рука, що надавала особливих чарів цьому прегарному витворові сільського умільця. Останні відблиски надвечірнього сонця гарно вигравали на брунатній блискучій поверхні полив'яного глечика. І в такому гарному глечику милував око незрівнянно прекрасний букет польових квітів: глибокі тони зозулиних черевичків, пастельна м'якість суцвіть люпину, пишна розкіш троянди, терпка веселість ніжно-рожевої гвоздики, темно-синя свіжість дзвіночків, золота розсип гірських венериних кіс, ламкі, тендітні стебла вики, повтикувані тут і там біляві колоски і ці рясні парасольки деревію, — легко було уявити собі, що такий букет в руках юної дівчини-селянки надавав би їй якихось особливих чарів…