Діти морських туманів
- Автор: Кампань Клод
- Серия: Прощайте, мої п'ятнадцять літ... #2
- Год: 1974
- Язык: украинский
- Год: Молодь
- Переводчик: Надія Гордієнко-Андріанова
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Діти морських туманів». Краткое содержание книги:
Читач знову зустрінеться з норвезьким хлопцем Яном, який у вихорі війни залишився без батьків і попав до Франції, де познайомився з сиротою Фанні. Дівчина бере близько до серця недолю Яна. Між ними зароджується кохання.
Герої проходять через ряд заплутаних пригод і складних психологічних переживань.
Світла, чиста історія кохання французької дівчини і норвезького юнака зворушує, вчить молодь людяності, вірності, порядності.
— Тепер я розумію тебе, дитино, — сказав Капітан.
— Що ж мені робити? Я почуваю себе таким нещасним, а її немає тут!
— Ніколи не треба занепадати духом, наробивши дурниць, коли їх ще не пізно виправити, хлопчику мій!
Капітанові і Гійому небагато треба було, щоб передати свої думки один одному. Вставши від столу, щоб принести сковороду, на якій холонула смаженя з помідорами, Гійом сказав:
— На жаль, ми не можемо запросити тебе цього вечора. У буфеті лишилося тільки одне яйце, а помідорів не вистачить і на двох!.. Ох, ця Фанні… Найкращі господині стають нестерпні, коли закохуються…
Ян навіть і оком не моргнув, вислухавши це. Він усе ще був надто розгублений і збентежений.
— Рушай до Ферків, — порадив Гійом. — Фанні поїхала туди, щоб посидіти з Крістіною, поки не буде Давіда. Вони, певно, не відмовлять тобі в гостинності ані в тарілці супу. Жінки завжди гостинніші, аніж старі буркотливі чоловіки!
Дідусь теж підвівся і поплескав Яна по плечу,
— Гійом правду каже, Яне. Поїдь-но, знайди Фанні у Ферків. А чи знаєш ти, що я сказав їй перед тим, як ти приїхав?
— Що, Капітане?
— Я сказав, що завжди вірив у тебе, чуєш?
Наш друг випростався, очі йому заблищали, засвітилися новою надією.
— Це правда, Капітане? — спитав він.
— Правда, хлопчику. І от іще що я їй сказав: коли двоє людей щось роблять разом для інших, то вони не можуть не зустрітися… Іди ж, доганяй Фанні у Ферків. Ти потрібен їй зараз — ви обоє допомагатимете Крістіні. Там ви й зустрінетесь.
На фермі Голубка високі дзиґарі вибили вісім разів. Ці дзиґарі знайшли собі місце на кухні, наче стара бабуся, котра наділа окуляри й сіла біля вогню зі своїм плетивом.
Тільки-но продзвонили дзиґарі, як у двері хтось постукав. Я саме збиралася роздягати Марінетту. Крістіна відпочивала, зручно вмостившись у шезлонзі. Я почула, коли бігла до дверей, як вона здивовано промовила:
— Хто б це міг бути в такий пізній час? Побачивши на порозі його, я враз втратила всю свою мужність. Щоб потопити свій смуток, треба дбати про інших, починаючи з маленького, зовсім маленького. О, які високі слова!.. А мій смуток — ось він зараз стоїть переді мною — Ян!.. Його золоте волосся світиться у вечірньому світлі. Таким я вперше побачила його, коли він стрибнув з п'ятитонки, щоб посадовити мене в кабіну. Він стоїть у накинутій наопашки куртці, поклавши руку на наличник, боязко чекаючи, що я зараз покажу йому на двері. На устах його грав добра усмішка, щось трохи сумне і благальне почувається в ній. Усмішка, якої я воліла б не бачити, бо вже не вірила в неї, і мені було соромно, що колись я так довго вірила їй. А проте я стояла перед ним, як звір, що попав у тенета, і знову все моє єство пойняло блискавичне й сумне відчуття впевненості: це єдина людина в світі, яку я могла б покохати.
Та вже Марінетта, тупочучи босими ніжками, у розхристаній нічній піжамі бігла до нього. І Крістіна гукнула з кухні:
— Це ви, Яне? Заходьте, прошу…
Потім, уже за кілька хвилин, помітивши дивний вираз його обличчя, вона спитала:
— А ви вже повечеряли? Ні. Ну, гаразд, то повечеряєте разом із нами.
Він сів біля Крістіниного шезлонга, з Марінеттою на руках, — дівчинка все ще міцно обнімала його зашию. А я тим часом чистила й мила салат над раковиною.
На щастя, Марінетта торохтіла не вгаваючи. Крістіна, спершись підборіддям на кулак, пильно дивилася на Яна, і її погляд був водночас здивований, сердитий і ледь-ледь розчулений, як у старшої сестри, котра думає, що ж сказати молодшому братові, що повернувся після потайної втечі, завдавши прикрощів усім своїм друзям і знайомим.
— Тоді… на свято в Рейд'єрі… Мені здається, ви повернулися з Бремена вчасно? — нарешті мовила вона, щоб хоч якось порушити мовчанку.
Ян навіть не поворухнувся. Чути було тільки, як цокає на кухні, немов чиєсь серце, годинник.
— Вчасно, так… Але поводився я там як справжній ідіот! Було б краще, аби я повернувся на годину пізніше.
— Чи не краще було б, якби ви зовсім не виїздили на «Торільді»?..
Ян відповів не зразу. Він пестив кучерики Марінетти, а я все мила й мила салат, крадькома озираючись на нього.