Діти морських туманів
- Автор: Кампань Клод
- Серия: Прощайте, мої п'ятнадцять літ... #2
- Год: 1974
- Язык: украинский
- Год: Молодь
- Переводчик: Надія Гордієнко-Андріанова
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Діти морських туманів». Краткое содержание книги:
Читач знову зустрінеться з норвезьким хлопцем Яном, який у вихорі війни залишився без батьків і попав до Франції, де познайомився з сиротою Фанні. Дівчина бере близько до серця недолю Яна. Між ними зароджується кохання.
Герої проходять через ряд заплутаних пригод і складних психологічних переживань.
Світла, чиста історія кохання французької дівчини і норвезького юнака зворушує, вчить молодь людяності, вірності, порядності.
Крістіна вже сиділа в машині і ждала нас.
— Головне — не сповіщайте Давіда, поки не скінчиться сеанс, — попросила вона. — Все буде гаразд, от побачите.
— Я візьму це на себе, — пообіцяв Ян, — як тільки одвезу вас до клініки.
Згадуючи ті хвилини, я й досі відчуваю якусь розгубленість, бо дуже нервувала, сидячи біля Крістіни.
Я ніби знову бачу перед собою Крістіну в ліфті: обличчя їй дедалі частіше спотворює гримаса болю, і щоразу вона починає дихати швидко-швидко, хапаючи повітря розкритим ротом. Відколи ми виїхали з Голубки, вона не промовила й слова.
На площадці сходів, куди привіз нас ліфт, чергова санітарка взяла валізу і сказала:
— Ходімо!
Вона повела за собою Крістіну, взявши її під руку. Серце мені стиснулося від гострого співчуття, бо я бачила вираз глибокого страждання на обличчі моєї подруги.
У палаті санітарка розстелила ліжко, підбила подушку.
— Роздягайтеся, — звеліла вона. — Вам пощастило, лікар ще не пішов. Він огляне вас перш ніж поїде з роботи.
Я перехопила змучений і тривожний погляд Крістіни.
— Він збирається їхати? Але ж, коли… Я думаю, це почнеться дуже скоро…
Санітарка нічого не відповіла. Усі ці запитання, сповнені нетерпіння й страху, вона чула вже сотні разів. Я нервово повкидала в шафу все, що було у валізі: одежу Крістіни, кілька пелюшок, чотири крихітні дитячі сорочечки, одеколон…
Невже це можливо, що от зараз, в оцій колисці… Так, так, безперечно, бо санітарка взяла одну з сорочечок, загорнула всередину її рукавчики, розклала на столі більший сповиток, ще дві пелюшки згорнула гострими кінцями всередину. Потім підійшла до колиски, старанно згорнула простирадло, ковдру, покрила подушку ще однією пелюшкою.
— Ось так. Тепер усе готове для немовлятка, — промовила вона.
І жінка вийшла з палати, широко всміхнувшись Крістіні.
Слово «немовлятко» вона сказала так, наче дитя, з усіма своїми людськими особливостями, було вже тут… Так, вона, певно, любить цих діток, дарма що іноді поводиться трохи суворо й грубувато з їхніми мамами.
Чому ж таке хвилювання пойняло мою душу, таке непереборне бажання повстати проти реальної дійсності? Бо ж це дуже проста реальність повсякденного життя, яку я побачила там, коли Крістіна, стискаючи мою руку своїми холодними пальцями, казала покірливо-мужньо:
— Не хвилюйся, Фанні. Все буде гаразд.
— Ти певна?
— Ну, звичайно… Аякже… Хочу тільки, щоб скоріше прийшов лікар.
— Ти й справді не хочеш, щоб ми зараз же сповістили Давіда?
— Ні в якому разі! А ось і лікар. Не кажіть нічого заздалегідь Давідові,— знову повторила вона твердим голосом. І поміж двома хрипкими зітханнями Крістіна ще встигла шепнути мені на вухо:
— Хлопчик чи дівчинка народиться, що б там не сталося, — все одно хай це буде Паскаль…
Тільки згодом, уже після пологів, позбувшись нарешті тягаря невимовної тривоги, яка стискала мені груди, я збагнула — з почуттям глибокого зворушення — те, що хотіла висловити цими простими словами Крістіна: «Що б там не сталося, — все одно хай це буде Паскаль…» Скільки ж спокою й надії принесло з собою це крихітне малятко… Паскаль, маленький вісник життя і відродження…[18]
Санітарка, за розпорядженням лікаря, провела Крістіну до пологового залу.
— О, та ви не гаяли марно часу! — коротко констатував лікар, оглянувши її.
«От бачите…» — хотілося мені сказати.
Та почуття заспокоєння тривало недовго, воно враз розвіялося, коли я побачила, як Крістіна повільно йде від мене, така втомлена й самотня, немов приречена на смерть.
«Ну, Фанні, не роби з усього трагедій!» — сказав би мені Ян.
Санітарка не дозволила мені увійти до пологового залу.
— Не можна вам заходити.
Справді, я б була там тільки зайвим клопотом, заважала б своїм глухим хвилюванням, яке дедалі зростало. Отож я лишилася сама в коридорі — чекала.
Поруч зі мною стояв біля стіни довгий візок на колесах, а в кутку, на підлозі,— кілька ваз із гвоздиками, трояндами та гладіолусами. Але я бачила все це ніби в тумані. Так само наче з туману долинули до мене чиїсь кроки, і переді мною виринув Ян.
— Ну, — промовив він боязко, — як? Мені не було чим його заспокоїти.
— Не знаю.
Я схопила його за руку і щосили стиснула її.
— О Яне, — пробурмотіла я, — мабуть, усе-таки краще було б сповістити Давіда.
Хоч як він намагався приховати свою тривогу, я відчула, що він теж хвилюється.
— Я поставив машину на подвір'ї клініки, — сказав він скоромовкою. — Марінетта спить. Треба час від часу поглядати на неї.
18
Ім'я «Паскаль» (франц. pascal — пасхальний) тут дається як символ відновлення життя.