Літа зрілості короля Генріха IV
- Автор: Манн Генрих
- Серия: Вершини світового письменства #54
- Год: 1985
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Юрій Лісняк
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Літа зрілості короля Генріха IV». Краткое содержание книги:
Один голос:
— Тепер він нищитиме своїх давніх друзів. Хто сказав «А», мусить сказати й «Б».
Другий:
— Згодом, може, й так. Якщо доти не забуде про це. Ми вже знаємо, що він невдячний. А нові друзі мають іще вивчити його.
Третій:
— Тонкосльозий, забудькуватий, легковажний, — але хто з нас не любить його?
Четвертий:
— Такого як він став, — ніхто. Але того, що привів суденце аж у цю гавань, — усі.
Анрі хотів був уже показатись їм, та перший почав знову:
— Рятуймося! Хто як може.
— Не потрібно, Тюренне, — сказав Анрі й вийшов із-за живоплоту. — Я ваш — і зостанусь вашим. Ви самі це скажете, коли настане час.
Потім ухопив за руку Агріппу д'Обіньє, відвів його вбік, двічі широко ступнувши, і сказав йому на вухо:
— Я жертвую спасінням душі ради вас.
Очі широко розплющені, почервонілі; ні, він не тонкосльозий, не забудькуватий, не легковажний. Агріппа аж здригнувся з жалю. «І оцього от хтось із нас може не любити?»
І все ж тільки Агріппа був відданий йому всім серцем; аж тепер це виявилося, хоч досі, при сприятливіших обставинах, приязнь оточувала Анрі неначе з усіх боків однаково. І ось тепле почуття цього єдиного на хвилину ще прикувало Анрі до гурту втрачених товаришів, перше ніж він подався далі, щоб за своєю звичкою бути на самоті й прислухатися. Вже зайшовши за живопліт, він обернувся до Філіппа Морнея, посла, що прибув з важливими новинами, а король досі ще не прийняв його.
— Пане дю Плессі, ви зі мною привели наше суденце до гавані, але чи могли ви її вибирати? А тепер опинились у цій.
Він швидко відійшов аж у кінець саду. Там цвірінчали пташки, але, на жаль, не самі вони. За невисоким муром то з'являлись, то зникали дві голови; їхні власники поклонами та випнутими як для поцілунку губами намагались переконати одне одного у своїй найпалкішій приязні. Пані де Сурді щебетала:
— Будьте ж нашим другом, пане де Роні. Та ви, власне, вже наш друг, бо ми вам потрібні, як і ви нам.
— Так, точнісінько так, шановна моя приятелько, — і голова Роні зникла, а голова пані Сурді виринула.
— Хто б там іще пам'ятав про оте командування артилерією, — грайливо й упевнено сказала вона. — Замість того кулика, що спурхнув, ви встрелите десятьох.
— Аби тільки ви не спурхнули, — попросив барон і знову щез за муром.
— Король розірве свій шлюб, щоб одружитися з пані де Ліанкур. Підтримайте його в цьому намірі, то й самі матимете підтримку. Ох ви ж, пустун, — захихотіла дама й зникла. Натомість виринув кавалер — гладеньке обличчя, завжди сповнене гідності, хоч би що він говорив.
— А я з ним наперед уклав такий план, шановна пані. Він тільки для того й переходить у католицтво, щоб піднести на трон свою любу владарку. А як це діло вигорить, тоді зразу всі стануть протестантами — і король, і королева, й навіть ви, шановна пані.
По тих словах пані де Сурді не виринала довго, а коли випросталась, її очі були злі. Вона збагнула, що з неї глузують.
— Ви ще пошкодуєте, — просичала вона й крутнулась так швидко, що сукня аж засвистіла в повітрі. Грюкнула хвіртка. Роні з так само незворушним виглядом рушив алеєю далі. На одній з лав сидів король. Він дочекався, поки тямущий і вірний слуга підійде ближче, а тоді притишеним голосом спитав:
— А яка ваша справжня думка — тепер, у останню хвилину?
— Величносте, якби католицьку віру розуміли й сприймали так, як треба, вона б могла бути дуже корисною.
— Це я вже давно чув від вас. А більше нічого?
— За той світ… — Роні задумався на хвильку. — За той світ я не ручуся. — Гладеньке обличчя неквапно приготувалося засміятись. Та не встигло: король схопився й пішов. Одне здивувало Роні: він співав. Під деревами вже темніло, і він співав, наче дитина в темряві.
В трапезні старого абатства тим часом засвітили, і світло падало з вікон надвір. Коли воно впало на короля, урвався не тільки його дивний спів, — нагорі, на антресолях, скінчилися спокійні розмови, і вчені правникн, яких він скликав до себе, відійшли від повідчиняних вікон зустрічати його.