Без дозволу на розслідування
- Автор: Тимчук Віктор
- Серия: Арсен Загайгора #1
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Год: «Радянський письменник»
- Жанр: Полицейские детективы
Электронная книга - «Без дозволу на розслідування». Краткое содержание книги:
У пригодницькому романі сучасного українського письменника розповідається про мужність і героїзм радянських людей у роки війни та в мирний час, про патріотизм, любов до рідної Вітчизни.
— Ми вже якось самі, — буркнув зводячись.
Великошич мене не затримав і не сказав жодного напутнього слова. Він остаточно усунув мене від розшуку, навіть не спромігся пояснити, з яких причин, не зважаючи на те, що я міг образитись. Прагнув не перейматися його ставленням до себе, але ж невідворотно поставало питання — чому? І нікуди від нього не дітись, як би не грав із собою в піжмурки.
У коридорі зустрів сержанта, що ніс старі, поруділі, довоєнного фасону черевики на високому каблуку. Авжеж, я їх бачив: учора, коли їздив на глинище, де натрапили на останки жінки. Сержант завернув до наших кабінетів, і я почув, як він по стукав до Сергія Антоновича. Балюк таки згадав чиї черевики! А мені не сказав. Дивно повівся Роман Гнатович. Булонад чим помислити.
Того дня я дофарбував паркан, а після п'ятої години прийшли Горак, Василь і Балюк. Взялися за дах. Я їм допомагав, нишком стежачи за Романом Гнатовичем. Але, крім утоми на обличчі і настороженості в очах, нічого не помітив. Учитель жартував з Василем, співчував Саві Архиповичу, що залишався без прийомного сина, а Горак сумно посміхався, журливо кивав головою, переймаючись долею Придиби.
Працювали до темноти, але решту даху перекрили. Залишилося приладнати ринви — і хата, мов дзвін.
У вівторок я ставив паркан від сусідів. Оля не дзвонила.
Мати зранку почала готувати вечерю і частування для бригади бляхарів, як висловилась, по закінченню роботи. Дратівливі пахощі смаженої гуски витали в повітрі, потім війнуло смачним духом струдлів із яблуками. Вибравши вільну хвилину, мати підійшла до мене.
— Що ж воно буде, Арсене? — почала здалеку, спершись ліктями на лату.
— Не знаю, — перестав прибивати штахети.
— Ти б запросив сьогодні Олю. Погедзкались — і досить.
— Не я ж почав.
— Треба вчитись поступатися одне одному, — зауважила. — Ми з твоїм батьком… — і зітхнула, зажурена й схвильована, з білою латкою борошна на щоці.
— Я ні в чому не винен, мамо.
— Авжеж. Але Оля тебе любить.
— Хм, любить!.. — гірко посміхнувся.
— І в дечому має рацію, — додала багатозначно.
— Не розумію.
— А Оля відчула жіночим серцем. О, наше серце дуже чутливе!
— Ти про що?
— Ніна закохалася в тебе, — сумно сказала мати.
— Нінка?! — аж випустив сокиру з рук. — Оте дівчисько?
— Їй шістнадцять років, Арсене. В такому віці дівчатка часто закохуються, — мовила довірливо.
— Ну, я скоро її вилікую, — пообіцяв погрозливо.
— Не смій! — спалахнула мати. — Це святе почуття. Як ти не розумієш?
Я здивовано й розгублено дивився на матір, яку рідко охоплював гнів. Вона вміла стримувати його, а тут…
— Пробач, Арсене, — торкнулася мого ліктя. — Юнацька любов, хай і без взаємності — найсвітліше й найчистіше, що є на світі.
Я в шістнадцять років не закохувався.
— Поводься з Ніною так, як і досі. Ти мене розумієш? — вибачливо перепитала.
Ще цього мені бракувало. Я кивнув, погоджуючись, намагаючись вникнути у смисл материних слів.
— Юнацьке почуття скороминуче, — продовжувала мати. — Воно рідко переростає у справжнє, зріле. Але глузування, мов… суховій, спалює перші, тендітні паростки майбутнього кохання. Опісля воно довго не проростає.
Я слухав і не вірив своїм вухам. Мати ніколи не розмовляла зі мною на тему кохання. Навіть не думав, що здатна на поетичне порівняння. А може, вона колись писала вірші? І звідкіля їй відомі всі тонкощі дівочої душі? Тю, і вона ж була дівчиною. Як часто я забував, що мати — це передусім жінка. Я довго вбачав у ній лише годувальницю, носія затишку й прихистку, найнеобхіднішу людину, без якої світ — не світ. І сприймав піклування та любов як належне. А вона завжди залишалася жінкою.
— Завтра Василь від'їжджає, — сказав. — Я піду на вокзал попрощатись і зустрінусь з Олею.
— І не переживай, якщо Оля не захоче жити у нас. Жінка дасть собі раду, а чоловік без наших рук паршивіє. Сава Архипович доволі намучився. Позбавити його на старість дочки — жорстоко, — мовила прохально.
Я мовчки поцілував її теплу долоню, що пахла яблуками. Мати розсудила мудро. З мене ніби звалився важкий тягар.
До п'яти годин устиг заштахетити два прогони.
Першим з'явився Балюк у старих сірих штанах і картатій сорочці з закачаними рукавами. Він поглянув на мою роботу і подався на веранду до матері. Трохи пізніше нагодилися Горак з Василем і відразу почали чіпляти ринви. Ми з Романом Гнатовичем виявились некваліфікованими помічниками, і нас, як підсміювався учитель, використовували на операціях «подай-візьми». Василь, завше жвавий і спритний, працював мляво, часто поглядав на мене задумливими бурштиновими очима. Я його розумів і теж пройнявся смутком. Найгірше почувався дядько Гаврило, похмурий, неговіркий, у насунутому на самі брови чорному кашкеті, що старив його ще дужче. Зате не вмовкав Роман Гнатович: сипав жартами і дотепами, старався хоч трохи відвернути думки Горака про неминучу розлуку з Василем.