Сучасна польська повість
- Автор: Филипович Корнель, Махеєк Владислав
- Год: 1977
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Олена Медущенко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Сучасна польська повість». Краткое содержание книги:
У «Змовниках» В. Махеєка постають картини життя в Польщі за часів диктатури Пілсудського: сваволя поліції, убоге животіння містечкової бідноти, діяльність підпільників-комуністів і на тлі всього цього — перше трудне і болюче кохання селянського хлопця до дочки багатого адвоката.
Повість Р. Клися «Какаду» присвячена боротьбі проти гітлерівських окупантів: йдеться про бійця руху Опору, що віз зброю партизанам, про його небезпечні пригоди…
Б. Когут у повісті «Кому дозволено жити» розповідає про боротьбу за соціалістичну Польщу в перші повоєнні роки.
Корнель Філіпович своїм твором «Чоловік — це дитина» розвінчує сучасного міщанина з його споживацькою філософією і утверджує ідеал сильної, цілеспрямованої, морально здорової людини, активного громадянина нової Польщі.
— Я теж так думав. Ще кілька годин тому я міркував так само. А тепер вже ні. Тепер я так не думаю.
Ця ампула мені б тільки заважала…
— Що сталося, Похмурий?
— Нічого. Просто я хочу знати.
— Що?
— Все. Хочу знати геть усе і до кінця…
Якусь хвилю Монтер недовірливо й допитливо дивився на мене, ніби хотів упевнитись, що я з нього не сміюся, потім знизав плечима й мовчки сховав ампулу у верхню, зовнішню кишеньку піджака — в таке саме місце, де її так довго носив я. Повернувшись до своїх товаришів, він рішуче сказав:
— Ну, хлопці, нам пора…
Я встав, надяг пальто, старанно обмотав шию шарфом і переклав пістолет у праву кишеню. У мене майнула думка, що всі ці роки я без кінця повторюю один і той самий рух, але ж у такій ситуації зброя завжди мусить бути напохваті, щоб кожну мить можна було пустити її в хід. Я вже був готовий, але хлопці ще перевіряли обойми, заряджали пістолети; вони робили все так старанно, з такою безмежною, мало не святобливою увагою, що я відразу здогадався: це новачки.
— Лисе! — покликав Монтер.
Один із хлопців обернувся, і я побачив його зблідле обличчя, міцно стулені губи й потемнілі від прихованого хвилювання очі.
— Перевір, чи вільна дорога.
— Єсть, перевірити.
Він вийшов у коридор, не причинивши за собою дверей. Я глянув на годинник: за десять сьома. Невдовзі все мало початися заново, я знову був на початку шляху, який пройшов уже стільки разів, знову виходив назустріч подіям, котрих ніхто з нас не міг передбачити.
Стоячи проти дверей і чекаючи сигналу виступати, я ще раз подумав, що все це колись уже було, все в житті повторюється, хоч кожного разу по-новому, і те, що вже раз сталося, могло статися всюди і станеться ще не раз, навіть коли по мені не залишиться й сліду.
І ще я подумав, що так і повинно бути і ніщо не може змінити одвічного порядку, але ці думки не принесли мені ані розчарування, ані гіркоти, я був спокійний і повний надій, бо тепер ясно усвідомив: нехай зараз я самотній, оточений ворогами, приречений на смерть, але, поки я захищатимусь і не дам себе зламати ніяким злигодням, поки боротимусь за збереження своєї людської гідності, моє життя матиме сенс.
1961
Богуслав Когут
КОМУ ДОЗВОЛЕНО ЖИТИ
1
Сніг під ногами лунко рипів, ніби від чогось остерігаючи, вітер ущух, вечір переходив у ніч, вогні передмістя один по одному гасли, і Кароль машинально, не думаючи про це, наддав ходи; йому хотілось вибратися звідси, перш ніж осліпнуть останні вікна — в центрі містечка, на Ринку та прилеглих до нього вулицях вечір не тікає так швидко, власне, там він триває майже до світанку, якщо на електростанції не буде аварії. Кароль несамохіть оглянувся, хоча й знав, що в його домі ще довго не гаситимуть світла — прийде Петер, а може, вже прийшов, розмова точитиметься допізна, з великими перервами, під час яких Петер, коли буде в належній формі, встигне подрімати; Кароль знав, про що і як розмовлятимуть; Петер, якщо буде в належній формі, перш ніж піднятися цементовими сходами, зупиниться біля рогу будинку, поправить порожній лівий рукав, виструнчиться й віддасть честь гіпсовій меморіальній дошці з ледь помітним написом; а якщо буде тверезий, то тільки гляне на цю дошку, котрої ввечері майже зовсім не видно; але він не буде тверезий, тож повільним непевним рухом віддасть честь і тільки тоді зійде на сходи. Пані Ксавера, що займає кімнату в мезоніні, а певніше, на горищі, але буває там тільки тоді, коли перевіряє класні або домашні роботи, тендітна й оката пані Ксавера з трохи перебільшеною радістю плесне в долоні й вигукне:
«О, пан Петер!»
«Громадянин Петер Волошин, старший сержант, до ваших послуг».
«П’яний, — скаже мати й зітхне. — Але сьогодні навіть не дуже».
Магда — на її вродливому обличчі з’являються все нові плями в міру того, як живіт круглішає і стає більш помітним, — гляне на Петера з лагідним докором, скоріш із співчуттям, аніж з осудом, і скаже: «Ой, Петер». «Ой, Петер, донерветер, — сміючись, озветься Волошин, — ти кінчиш життя на шибениці. Так мені завжди пророкував капітан. Капітан Бартек. А от і не кінчив». «Ще встигнеш», — буркне мати, а пані Ксавера підсяде до Петера, її великі очі стануть ще більшими — так буває щоразу, коли Петер згадає про Бартека, а він згадує його завжди; хіба що прийде тверезий, тоді сидить і дивиться в вікно, наче на когось чекає. «Пане Петер… пане Волошин, — поправиться Ксавера, — розкажіть про капітана, скажіть, який він був з лиця — схожий на пана Кароля?» «Товариша Кароля», — гаркне Петер.