Сучасна польська повість

За стіною після довгої перерви залунала музика, я дуже виразно чув мелодію, яку грали вже втретє за цей вечір, — то була «Кумпарсіта», танго, що його так любила Ева; ця мелодія завжди нагадуватиме мені про неї. Я подумав про Еву, дівчину, яку зустрів у поїзді; відколи доля вперше звела нас, минув лиш рік, і ось ми знов чужі; зараз я думав про неї спокійно, навіть холодно, тільки з деякою гіркотою, мов про людину, на котру покладались надто великі надії, а вона тих надій не справдила. Я вже не почував того болю, який шарпав душу ще кілька годин тому, зі мною щось сталося, а що, я й сам не міг би сказати; змучений гарячкою, переслідуваний кошмарами, я якось непомітно скинув з себе тягар болючих переживань, і мені враз стало так легко, я почувся визволеним, вільним, майже щасливим.

Чорт забирай, від кохання не вмирають, хіба що людина не має сили дочекатись його кінця; не вмирають і від самотності, яка з нами завжди і всюди й особливо дається взнаки, коли ми не можемо порозумітися з іншою людиною, коли бачимо, що всі наші найкращі прагнення витлумачені хибно, і коли, нарешті, переконуємося, що ніхто не може допомогти нам розплутати клубок власних внутрішніх суперечностей.

Відколи себе пам’ятаю, я завжди був самотній, це почуття знайоме мені змалку, ніхто ніколи мене по-справжньому не розумів, усі зусилля, які я, безнастанно борсаючись у полоні сумнівів, вклав у те, щоб знайти правдивий сенс свого існування, викликали тільки здивовання й недовір’я, щирість, з якою я висловлював свої погляди, — поблажливу усмішку, доброта, в якій я завжди відчував потребу, вважалася ознакою слабості, нарешті я з подивом помітив, що до мене ставляться з повагою тільки тоді, коли я стаю жорстоким і нещадним. І я перестав говорити про те, що мене хвилювало, почав уникати людей, не висловлював своїх переконань і старанно приховував усі свої почуття й переживання. Невміння порозумітися з людьми, дедалі більша внутрішня скованість врешті призвели до того, що я здався, визнав себе переможеним, перестав борсатись, але не давав себе знищити; насторожений і недовірливий, я обережно входив у цей світ, світ істот, змучених вічною журбою, замордованих і пригнічених нескінченними злигоднями, світ, опертий на насильстві та обмані, знаряддями якого були злочин і війна, а рушійною силою — безмежний егоїзм. Я входив у цей світ, дедалі ясніше усвідомлюючи і його руйнівну силу, і чарівну красу, але намагався врятуватись, не піддатися тій нищівній стихії, ім’я якій — життя; однак для цього я повинен був поставити перед собою якусь певну мету, бо розумів, що з-поміж багатьох шляхів можу вибрати тільки один, що врятуватися — означає зберегти все найкраще в собі; та чим глибше я поринав у вир життя, тим гостріше відчував свою самотність — отоді й зродилась у мене потреба кохання. Не вагаючись ні хвилини, я зв’язався з Евою, але з самого початку зробив кілька фатальних помилок, і це мене згубило: я зразу виклав на стіл усі свої козирі відкрив карти, гра перестала бути цікавою, решту довершив час — зникла принадність новизни, а це найсильніший стимул почуттів жінки. Помітивши перші спроби обманути мене, я зразу її покинув, щоб принаймні не стати смішним, визнав свою поразку, і ми розстались, але мені здавалося, що я вже не зможу жити без кохання. Я був схожий на наркомана, який після першої дози наркотика вже нездатний звільнитись від згубної пристрасті; з гіркотою в серці, розчарований, приголомшений пережитим, я гарячково шукав новий об’єкт для своїх нетерплячих почуттів. Рік тому мені зустрілась Ева, але я знав, що так само міг би обдарувати своєю нерозтраченою ніжністю першу-ліпшу вродливу дівчину, яка б трапилась на моєму шляху; тепер я усвідомив і те, що по-справжньому не кохав ні Барбару, ні Кристину, ні Еву, а всі мої страждання після кожної розлуки були породжені невимовним страхом перед самотністю.