Сучасна польська повість
- Автор: Филипович Корнель, Махеєк Владислав
- Год: 1977
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Олена Медущенко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Сучасна польська повість». Краткое содержание книги:
У «Змовниках» В. Махеєка постають картини життя в Польщі за часів диктатури Пілсудського: сваволя поліції, убоге животіння містечкової бідноти, діяльність підпільників-комуністів і на тлі всього цього — перше трудне і болюче кохання селянського хлопця до дочки багатого адвоката.
Повість Р. Клися «Какаду» присвячена боротьбі проти гітлерівських окупантів: йдеться про бійця руху Опору, що віз зброю партизанам, про його небезпечні пригоди…
Б. Когут у повісті «Кому дозволено жити» розповідає про боротьбу за соціалістичну Польщу в перші повоєнні роки.
Корнель Філіпович своїм твором «Чоловік — це дитина» розвінчує сучасного міщанина з його споживацькою філософією і утверджує ідеал сильної, цілеспрямованої, морально здорової людини, активного громадянина нової Польщі.
Я розплющив очі й глянув на Монтера.
— Що?
— Ти нездужаєш?
— Чому ти питаєш?
— У тебе чогось кепський вигляд.
— Трохи застудився. Але нічого страшного.
— Тебе морозить?
— Вже ні. Я прийняв аспірин. Видно, поміг.
Монтер кивнув головою й уважно подивився на мене.
— Ти знав Крука?
— Здається.
— Так от, брате, більше його не побачиш…
— Що сталося?
— Спровадили на той світ…
— Ковбасники?
Монтер похитав головою.
— Ні, — буркнув. — Рицарі непорочного зачаття пресвятої діви Марії. Дорогі приятелі з НСЗ.
— Коли його вбили?
— Позавчора.
— Відомо хоч, хто?
— Вже відомо.
— Вовк?
— Ні. Він цього не міг зробити, навіть якби й хотів.
— Чому ти такий певний?
— Він уже своє відбігав, багато раніше, ніж Крук, — спроквола відповів Монтер. — Заробив собі хату з чотирьох дощок та двометрову яму, а на додачу ще й лопатою по спині від могильника…
— Хай йому лихо, коли нарешті все це скінчиться?
Монтер рішуче відсунув тарілку з ледве початою ковбасою і дістав сигарету.
— Не знаю, що ти маєш на думці, — сказав він, враз споважнівши. — Якщо війну, то вона скінчиться для нас за кілька тижнів. Незабаром ми вже зможемо сказати, що живем у вільній країні. Боюсь тільки, що тоді й почнеться справжній шарварок. У нас надто багато таких, котрі хотіли б упоряджати вітчизну. Кумекаєш? Кожен на свій страх і риск та в ім’я своїх власних інтересів…
— Люди змучені війною.
— Так. Але це не перешкодить декому знову зчинити колотнечу, коли почнеться боротьба за владу в країні…
— Але ж вони повинні зрозуміти, що не мають ніяких шансів…
— Слушно. Цим разом тільки ми маємо шанси виграти. Але не забувай, що ставка велика і знайдеться чимало таких, котрі не схочуть погодитися з новим порядком. Вони зроблять усе, щоб настала цілковита анархія…
— Це безглуздо.
— Що?
— Безглуздо загинути після того, як уцілів у цьому пеклі й дочекався свободи…
— Є чимало людей, які слово «свобода» розуміють інакше…
— Так, ти маєш рацію, — сказав я. — Мабуть, багато води збіжить, перш ніж я знов зможу взяти в руки пензель, фарби й вернутися до початих полотен…
Монтер поклав руку мені на плече.
— Ні, Похмурий, — мовив він тепло. — Ти вже тільки малюватимеш. У штабі вирішено, що це остання операція з твоєю участю…
— Ти з глузду з’їхав?! — шарпнувсь я. — Що це ти вигадав, старий? Невже ти справді думаєш, що я буду спокійно сидіти й дивитись, як вас убивають одного по одному?
— І все-таки, Похмурий, ти тепер тільки малюватимеш…
— Дідька лисого!
— Поки що плакати, — сказав Монтер, усміхаючись. — Кумекаєш? Нам будуть дуже потрібні хороші плакати й малюнки для газет, а потім, коли в країні нарешті настане спокій і лад, ти зможеш малювати пейзажі, натюрморти, портрети друзів…
— Гаразд, Монтере. Але цю роботу з таким самим успіхом зможуть сяк-так зляпати й ті, хто ніколи не тримав у руках зброї і не вміє нею користуватись, правда?
Монтер похитав головою.
— Ні, друже. Ти помиляєшся. Допускаєш зразу аж дві помилки. По-перше, ту роботу, яку ми незабаром тобі доручимо, ніяк не можна буде сяк-так ляпати, надто вона для нас важлива, а по-друге, добре робити її можуть тільки люди, які беруть активну участь у нашому русі. Comprenez-vous?
— К бісу плакати!
— Ну, нарешті ми з тобою порозумілись, — засміявся Монтер. — Власне, я ніколи не сумнівався, що з тобою можна домовитись, брате…
— Відчепись від мене, старий!
Монтер знов засміявся, його хлопці, які мовчки прислухалися до нашої розмови, теж почали усміхатись. До кімнати увійшов Грегори, несучи шість склянок чаю і цукорницю, вщерть наповнену справжнім цукром. Я глянув на годинник: стрілки показували двадцять п’ять на сьому, час линув неймовірно швидко, кожна хвилина наближала нас до найважливішого моменту цього дня, і я подумав, що коло помалу замикається, лишилось тільки чотири години. Якщо не вдасться пересягнути цей мізерний бар’єр часу, — значить, усьому кінець. Сьогодні востаннє мені довірили небезпечний вантаж, і я мусив зробити все, що в моїй силі, щоб у призначений час доставити його на місце. Я знав, що на нього чекали, але не міг передбачити, як далі розгортатимуться події цього вечора. Лише чотири години, але за цей час багато чого може статись. Я дуже добре пам’ятав торішній святвечір, коли пережив найдивовижнішу пригоду в своєму житті, але ж таке може трапитись тільки раз, а нині треба було готуватись до найгіршого.
Я був спокійний, врівноважений, певний себе, не почував ні тривоги, ні хвилювання; видно, цього вечора зі мною справді щось сталося, щось таке, чого я й сам не вмів назвати. Мене опанував якийсь незвичайний спокій, і це було дуже добре, бо досі я надто часто давав волю своїй нестримній уяві, тим химерним мріям, що забирали в мене майже всі сили, і хоч я намагався приборкати їх, мені ніколи не вдавалось досягти такої душевної рівноваги, як зараз. А втім, це сталося несподівано для мене, ніби само собою. Вперше за багато років я був справді задоволений із себе.