Сучасна польська повість
- Автор: Филипович Корнель, Махеєк Владислав
- Год: 1977
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Олена Медущенко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Сучасна польська повість». Краткое содержание книги:
У «Змовниках» В. Махеєка постають картини життя в Польщі за часів диктатури Пілсудського: сваволя поліції, убоге животіння містечкової бідноти, діяльність підпільників-комуністів і на тлі всього цього — перше трудне і болюче кохання селянського хлопця до дочки багатого адвоката.
Повість Р. Клися «Какаду» присвячена боротьбі проти гітлерівських окупантів: йдеться про бійця руху Опору, що віз зброю партизанам, про його небезпечні пригоди…
Б. Когут у повісті «Кому дозволено жити» розповідає про боротьбу за соціалістичну Польщу в перші повоєнні роки.
Корнель Філіпович своїм твором «Чоловік — це дитина» розвінчує сучасного міщанина з його споживацькою філософією і утверджує ідеал сильної, цілеспрямованої, морально здорової людини, активного громадянина нової Польщі.
А мати: «Схожий, дуже схожий, еге ж, Магдо? Правду я кажу?»
«Як викапаний, тільки сміливий, мов чортяка», — махне порожнім рукавом Петер.
І тоді Магда озветься трохи боязко й ніби сама до себе: «Кароль теж сміливий. Тепер там дуже небезпечно. Він мусить носити при собі зброю, пістолет…»
Тут Кароль знов оглянувся, але світла в їхніх вікнах уже не було видно, ні, воно, напевно, не погасло, просто його заступили будиночки й дерева передмістя — тепер він був уже далеко, але іноді й речі, і людей здалеку видно куди краще, ніж зблизька. Кароль бачив Магду, дивився на неї з любов’ю й неспокоєм, він знав про неї все, знав, що вона дуже хоче любити його й народити йому сина, схожого на нього, а той, син був би схожий і на Бартека; Магда обожнювала Бартека, як і всі вони, і противилася цьому почуттю, тільки одна вона противилася, була віддана Каролю й хотіла його любити, але Бартек був усюди: на гіпсовій дошці, прикріпленій до стіни будинку, на фотографії над маминим ліжком, у великих очах Ксавери; Бартек, дарма, що був відсутній, заповнював собою всі вечори, і за це його можна було зненавидіти. Кароль передчував, що це станеться, що він зненавидить брата, боявся цього й соромився, але знав, що це станеться, до того йдеться.
«Кароль теж сміливий, — скаже Магда на його захист, але більше щоб переконати саму себе, — тепер там дуже небезпечно, він мусить носити при собі зброю, пістолет».
«Що то за пістолеті — буркне Петер. — От якби ти побачила шмайсер, Магдо!»
«Він був такий добрий, — стиха мовить мати, — але ніколи його не було вдома, майже ніколи не було, я могла тільки молитися за нього».
«Відсутні завжди кращі», — скаже Магда, заступаючись за Кароля й заразом переконуючи себе, а мати гляне на неї журливо.
«Ти ж любила його».
«Хто ж його не любив, — квапливо втрутиться Петер, — такий хлопець, окраса полку».
Тоді Ксавера підсяде ще ближче до Волошина, очі її зробляться ще більші. «Говоріть, розповідайте, я страшенно люблю слухати.
Розкажіть, як він бився з ворогами, як вів вас на битву…
Мій святої пам’яті наречений, поручник уланського полку… а втім, це не я повинна оповідати, розказуйте ви, найкраще про те, як він загинув». «Останній раз?» — спитає Петер. «Хіба він гинув не один раз?» — здивується Ксавера. «Останній раз було це так. Попали ми в оточення, навалилось на нас кількасот бандерівців, мабуть, думали, що накрили штаб дивізії й захоплять самого Спихальського або Вальтера-Сверчевського, вони часом приїздили інспектувати, Спихальський — красень, достеменний князь Юзеф, а Вальтер лисий, як Ридз-Смігли. Оточили нас, а ми вирішили пробиватись; я був при капітані, він без мене як без рук. Ми хотіли перейти яр, до нього було вже зовсім близько, а вони якраз перестали стріляти, от капітан і каже: «Вперед! Вперед!» Пройшов через той яр цілий батальйон, ну, звісно, не зовсім цілий, трохи вже пошарпаний, а вони все не стріляють, схоже, що перегруповуються. Стоїмо ми з капітаном край яру, стежимо за ходом операції, аж тут вони як ударять з тилу із станкових кулеметів! Капітана зразу торохнуло, і покотився він у цю яругу, в цю прірву…»
«А перший раз? — Ксавера складе маленькі ручки на колінах. — А перший раз?»
«О, тоді було зовсім інакше. В партизанському загоні, вже під самий кінець. Ми день і ніч билися з німцями…»
Тут Магда встане, підійде до цієї пари — Ксавери й Петера, гляне на них своїми сірими лагідними очима, гляне якось чудно, чи то із злістю, чи то з острахом.
«…і тут капітана торохнуло, — почне передражнювати, — просто в плече торохнуло, і поваливсь він мені на руки…»
«Так воно й було, саме так і було», — замахає порожнім рукавом Петер.
«…він уже був мертвий, — Магда не дасть себе збити, — очі затуманились, не дише, тільки у госпіталі в росіян прийшов до пам’яті. Та я знав, що це ще не кінець».
«Звісно, знав, — Петер махне рукавом, ніби бажаючи вдарити себе в груди долонею, котрої нема, — дуже добре знав. А як його везли, ще мертвого, бо ж він тільки в росіян прийшов до пам’яті, панна Магда була при ньому, прикипіла до підводи і все плакала, плакала, а я знав, що це ще не кінець». «Я його тоді не бачила, — мати дивитиметься так, наче перед очима в неї не стіна, а порожній простір, — не встигла».
«Зате бачили потім, — співчутливо скаже Ксавера, — коли він видужав і восени пішов в армію».
«Навіть у званні його не підвищили, — похмуро пригадає Петер, — а йому належались майорські нашивки».