Сучасна польська повість
- Автор: Филипович Корнель, Махеєк Владислав
- Год: 1977
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Олена Медущенко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Сучасна польська повість». Краткое содержание книги:
У «Змовниках» В. Махеєка постають картини життя в Польщі за часів диктатури Пілсудського: сваволя поліції, убоге животіння містечкової бідноти, діяльність підпільників-комуністів і на тлі всього цього — перше трудне і болюче кохання селянського хлопця до дочки багатого адвоката.
Повість Р. Клися «Какаду» присвячена боротьбі проти гітлерівських окупантів: йдеться про бійця руху Опору, що віз зброю партизанам, про його небезпечні пригоди…
Б. Когут у повісті «Кому дозволено жити» розповідає про боротьбу за соціалістичну Польщу в перші повоєнні роки.
Корнель Філіпович своїм твором «Чоловік — це дитина» розвінчує сучасного міщанина з його споживацькою філософією і утверджує ідеал сильної, цілеспрямованої, морально здорової людини, активного громадянина нової Польщі.
Я встав з місця.
— Як ся маєш, Похмурий? — весело вигукнув Монтер. — Мабуть, думав, що сьогодні нас не дочекаєшся?
— Ти вгадав.
— Ми вскочили в таку халепу, ледве виплутались…
— На поїзд ще встигнемо?
— Напевно.
— З вантажем усе гаразд?
— Аякже.
— Часу в нас лишилось небагато.
— Встигнемо, — сказав Монтер. — Твій поїзд дуже запізнюється. Не менш як на півгодини.
— Звідки ти знаєш?
— Щойно довідувавсь у начальника станції…
— Поліцаїв багато?
— Де?
— На вокзалі.
— Жодного не бачив.
Я кивнув мовчки. Дивлячись на Монтера, на його смугляве обличчя й веселі темні очі, в яких світилася щира приязнь, я подумав, що Монтер, незважаючи на зовнішню суворість і грубуватість, насправді дуже добрий і щиросердий чоловік, а до того ж мудрий і терплячий, мов батько; я всміхнувся до нього, а він обняв мене за плечі й сказав лагідно:
— Дай же нарешті поцілувати твою погану пику…
— Цілуй, старий! Якщо, звісно, це справить тобі таку велику приємність.
Всі засміялися, Монтер поцілував мене в обидві щоки, а я його, потім, випустивши мене з обіймів, він сказав:
— Познайомся з хлопцями, друже…
Вони стояли біля нас півколом, їх було четверо; я подав кожному руку, але вітались ми мовчки, ніхто не назвав навіть своєї клички — познайомитися в нашому розумінні означало тільки пильно подивитись один одному в лице й потиснути руку, а після завершення операції ми знов ставали чужими і, здибавшись десь, розминалися, нічим, навіть поглядом чи жестом, не виказуючи, що знайомі.
— Товариство І Можна сідати до столу, — запросив Грегори.
Монтер глянув на застелений чистою скатертиною стіл, заставлений тарілками, на яких парували величезні порції ковбаси з капустою, і задоволено кивнув.
— Ти розбещуєш моїх хлопців, Грегори, — сказав він, усміхаючись, — Після такого харчу їх і дрючком не примусиш їсти картопляну юшку, правда ж?
Грегори кивнув головою.
— Вже недовго ждати, — сказав він. — Незабаром усе це скінчиться.
— Я теж так думаю, — згодивсь Монтер.
Знявши капелюх і пальто, він поклав їх на стілець поруч і почав наливати в чарки горілку з карафки.
— Я не п’ю, — нагадав я. — Мені не наливай.
— Ox, pardon! Геть забув.
— Нічого.
— Чи, може, все-таки вип’єш?
— Ні, — відповів я. — І цим разом ще ні.
— Гаразд. Не буду вмовляти…
— От і добре. Ти робиш успіхи, Монтере.
— Радий, що ти це помітив.
Поставивши карафку, він з усмішкою поглянув на мене і взяв свою чарку. Я дивився на Монтера, і знов мене охопило дивне почуття, ніби все це зі мною вже було, ніби колись, дуже давно, я бачив ці жести, чув ці слова від людей, обличчя яких уже стерлися в моїй пам’яті. Це враження було таке сильне, що якусь мить я сидів зовсім приголомшений. Потім перевів погляд на Монтерових товаришів, що посідали круг столу, перебіг очима по їхніх стомлених обличчях, які бачив уперше, і все враз минуло, знов я був у маленькому залі «Какаду», сидів на стільці лицем до дверей, дивився на Монтера та його друзів і чекав, поки вони повечеряють перед дорогою.
— Salud, хлопці!
— На здоров’я, командире!
Вони випили по чарці й хапливо заходились їсти. Я вийняв з кишені сигарети й закурив, за стіною оркестр заграв «Гранаду» Хуана Jlacoca, ця мелодія нагадувала мені про щось дуже дороге і близьке. Я заплющив очі, силкуючись згадати, з чим же вона пов’язана, і враз мене осяяло — це ж улюблене танго Юлії. Мені воно теж страшенно подобалось, Юлія це добре знала й не раз грала його на піаніно, коли я входив до господи пані Марти. Тільки для нас двох, для Юлії і для мене, «Гранада» була вітальним гаслом, таємничим шифром, який розуміли лише ми з нею.
— Похмурий!