Сучасна польська повість
- Автор: Филипович Корнель, Махеєк Владислав
- Год: 1977
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Олена Медущенко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Сучасна польська повість». Краткое содержание книги:
У «Змовниках» В. Махеєка постають картини життя в Польщі за часів диктатури Пілсудського: сваволя поліції, убоге животіння містечкової бідноти, діяльність підпільників-комуністів і на тлі всього цього — перше трудне і болюче кохання селянського хлопця до дочки багатого адвоката.
Повість Р. Клися «Какаду» присвячена боротьбі проти гітлерівських окупантів: йдеться про бійця руху Опору, що віз зброю партизанам, про його небезпечні пригоди…
Б. Когут у повісті «Кому дозволено жити» розповідає про боротьбу за соціалістичну Польщу в перші повоєнні роки.
Корнель Філіпович своїм твором «Чоловік — це дитина» розвінчує сучасного міщанина з його споживацькою філософією і утверджує ідеал сильної, цілеспрямованої, морально здорової людини, активного громадянина нової Польщі.
В мене з’явилось почуття свободи, радісного піднесення і якогось відчайдушного зухвальства. Я любив ризиковану гру, але звичайно з самого початку був страшенно збуджений, в якомусь гарячковому стані; мабуть, тому вона не давала мені цілковитого задоволення, і, навіть виграючи, я не почував справжньої радості. Та цього разу все було зовсім інакше, нарешті все було так, як мені завжди хотілось: уперше за всі ці роки я вирушав у дорогу, готовий до будь-яких несподіванок і будь-яких випробувань, котрі допомогли б мені остаточно звільнитись від невіри в себе. І я подумав, що мій певний, надійний друг, на якого я досі найбільш покладався, цього разу мені вже не буде потрібний. Коли хочеш перевірити все до кінця, пересвідчитись, на що ти здатний, коли прагнеш довести самому собі, що ти по-справжньому, цілком вільний, ця маленька, завбільшки як горошина, ампула з ціаністим калієм стає баластом, якого треба чимскоріше позбутись. Тепер уже моєї долі не вирішуватиме скляна ампула. Якщо мені доведеться вмерти від тортур, я загину або з ясною свідомістю своєї поразки, коли вони зламають мене й розтопчуть мою людську гідність, або зі свідомістю того, що над вільною людиною ніхто не владен.
Але я не хотів умирати — я прагнув жити! Попереду ще тільки чотири години риску, а коли все це скінчиться, коли мине всяка небезпека й вантаж буде передано кому слід, я знов, як щороку, прийду на святвечір до пані Марти і проведу його при світлі ялинкових свічок, за святковим, застеленим білою скатертиною столом, а навпроти, по той бік столу, побачу худеньке личко Юлії; її великі зелені очі уважно стежитимуть за кожним моїм рухом, шукатимуть на моїм обличчі сліди недавніх хвилювань — зіркі очі закоханої дівчини, почуття якої зростає з кожним роком. Я знов думав про Юлію, я думав про неї все частіше і раз у раз ловив себе на цьому.
Через три роки Юлія буде повнолітня і вступить у життя, а я нічого так не бажав, як захистити її від жорстоких ударів долі, які спіткали мене. Я хотів уберегти її від перших розчарувань, від брехні й підлості, з якими сам стикався так часто, зберегти для себе все те чисте, добре, шляхетне, що було в ній, ту лагідність, чутливість і вразливість, яких сам мусив зректися, щоб убивати.
Я глянув на Монтерових товаришів, що сиділи круг столу. Мене вразила їхня витримка: мовчазні, нерухомі, вони дивились прямо перед собою з байдужим виглядом, але я здогадувався, що робилося зараз у душі в цих молодих хлопців, котрих так само, як і мене, цього різдвяного вечора чекали десь, у не знаних мені оселях, повні тривоги дівчата, жінки. Потім я перевів погляд на Монтера, який трохи осторонь півголосом розмовляв про щось із Грегори. За стіною оркестр грав попурі з віденських вальсів Йоганна Штрауса. Засунувши пальці у верхню кишеньку піджака, я намацав маленьку скляну ампулу, вийняв її і, поклавши на долоню, почав з цікавістю розглядати, ніби бачив уперше. Невеличка, боката, старанно запаяна з обох боків, вона була наповнена білим, схожим на цукрову пудру порошком. На моїй долоні вона здавалась такою безневинною, але досить було покласти її в рот і роздушити зубами, щоб блискавично сталося те, до чого безупинно й невблаганно наближаємось ми з плином часу.
— Що це в тебе?
Я підвів голову і глянув на Монтера, який стояв поруч.
— Ціаністий калій…
— Де ти його викопав, хлопче?
— Купив.
— Де?
— Не питай, старий. Все одно не дістанеш.
Монтер узяв ампулу в мене з рук і став уважно розглядати.
— Це правда, що ціаністий калій пахне мигдалем?
— Не знаю. Не маю ніякісінького уявлення. Ніколи не нюхав. Але якщо це тебе так цікавить, можна розбити ампулу й перевірити…
— Шкода. На якийсь час її треба залишити. Може, ще придасться.
— Тепер уже ні.
— Що — ні?
— Мені вона вже не буде потрібна.
— Ти певен?
— Так. Якщо хочеш, можу подарувати її тобі.
— Це ти серйозно?
— Цілком.
— Не станеш же ти запевняти, що хочеш позбутися її вже зараз?
— Ти вгадав. Саме це я й хочу зробити.
— Не розумію, — сказав Монтер непевно, — Адже така ампула, мабуть, дуже помагає в роботі, правда?