Рутенія. Повернення відьми
- Автор: Климчук Віталій
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-5535-4
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Рутенія. Повернення відьми». Краткое содержание книги:
Князі правлять державами казкової землі Укранії, пліч-о-пліч з ними — мудрі відьмаки. Лісами мандрують чугайстри, полісуни, мавки, в річках живе плем'я русалок, під землею сховалися рахмани й могутні Великі Полози. Але й капосні злидні дошкуляють людям, і жорстокі песиголовці причаїлися біля кордонів… Такий світ Яв, а ще є світи Прав і Нав. Всіх їх поєднує Світове Дерево, основа Всесвіту.
Героїні роману, молодій обдарованій відьмі Рутенії, доведеться не лише шукати шлях до власного «Я», але й рятувати Всесвіт від зазіхань злодія Ахрумана, що вклоняється Чорнобогу. Вірні друзі — чугайстер Віт, русалинка Дзеванна, молодий зільник Золота, мудрий відьмак Добровін — та інші дивовижні люди й істоти допоможуть їй долати найсуворіші випробування…
Поєднання захопливих пригод і поетичного світосприйняття — таким є сучасне українське фентезі. Алегоричною мовою оповідає воно читачеві про вічні цінності, моральні й культурні.
Рутенія нарешті дісталася хлопця. Той, помітивши, що вартовий заснув, знову заборсався. Від того сухе листя під ним зашелепотіло, гілки затріщали.
— Припини, — прошепотіла Рутенія.
Хлопець спинився.
— Не рухайся, якщо хочеш порятунку. Ми допоможемо.
Рутенія обмацала пута. Майстерно зав’язані, та ще й зачаровані. Розв’язати їх міг лише той, хто зав’язав, ніж не візьме.
— Сиди тихо. Скоро вернуся.
І рушила назад, до Золоти.
— Мотузки не розв’яжеш. Просто так його тягти — наробимо шуму. Може…
— Тут неподалік розрив-траву бачив…
— Але ж вона як гухне! Ні, не підходить.
— Тоді не знаю… Від пут — лише розрив-трава.
— Сон-павуки! Вони тут мають бути!
— Так. Бачив кілька павутин. Десь поруч мають бути й гнізда. Зараз повернусь…
Золота розчинився у мороці. Рутенія знала: він повернеться за мить. Він будь-яке зілля, будь-яку живину знайде з заплющеними очима. Не встигла вона й оком змигнути, як Золота безшумно ковзнув до неї із хащ. В одній руці щось затискав, іншу ж витяг перед себе. На ній снували більше десятка червоних павуків завбільшки з горіх.
— Я пішов. Маю встигнути, поки не зачали плести павутину.
І безтілесною тінню він шугнув просто на середину галявини. Ось він зняв з руки одного павука, й Рутенія побачила, як червона плямка сіла на голові вартового й почала рухатись по колу. Так само Золота обійшов усіх вершників. Хлопець під деревом не відривав очей від дивного чоловіка. Золота ж уважно оглянув кожного й раптом голосно проказав:
— Виходь. Усі сплять.
Рутенія і хлопець від несподіванки зіщулилися, чекаючи, що вершники зараз скочать на ноги — та вони лише порохкували уві сні і переверталися з боку на бік. Тоді вона підійшла до хлопця.
— Давай траву, — сказала Золоті.
Той уже й сам був поруч і накладав розрив-траву на мотузяні вузли.
— Заплющте очі, — наказав Золота.
За мить пролунав вибух. Хлопець застогнав, але швидко стогін змінився радісним вигуком:
— Я вільний. Спасибі вам, добрі люди! Свобо…
— Потім, потім! Втікаймо. Сон-павуки — це добре, але береженого й боги бережуть!
9
На тлі чорних дерев’яних стін з’являлися нові тіні. І вже за мить хата наповнилася істотами, дуже схожими на Бося.
Злидні вклонилися Босеві і не звернули щонайменшої уваги на решту. Боримисл втиснувся у стіну: він знав, що буває з людиною, коли до неї чіпляється бодай один злидень. Тут же їх було стільки!
Злидні зачали шепотітися: «він знає… ми… село наше… піти… злякається… піти… з’явитися…»
Розмова закінчилася, й злидні розчинилися в тінях. Бось сяяв.
— А ми врятувались!
— Ага! А він про це знає? — спитав Боримисл, кивнувши на Воротила.
— Скоро дізнається. Поки він спить, сюди ніхто не поткнеться. А спати він буде до самого ранку. Може, й ми перепочинемо? Тут тепло…
— Чекай! А порятунок? Що треба робити? — спитав Боримисл.
— Вам нічого. Треба погомоніти з цим Воротилом — і ми будемо вільні.
— Ось так просто…
— Усе просто. Це село вже давно у владі злиднів. І Воротило тут цар і бог, поки злидні не полишили село. Варто їм піти, люди заживуть нівроку і без нього. Треба лише йому пояснити. Та це вже мій клопіт… Завтра…
— А як же люди? — озвався раптом Віт.
— Які люди? Де? — здивувався Бось.
— Люди, що живуть у цьому селі. Не можна лишати їх зі злиднями.
— Тобі не здається, що це занадто? Я рятую нас і ще маю врятувати все село? Їм і так непогано…
— Непогано? — насупився Віт. — Я відчуваю страждання, відчуваю біль, відчуваю нещастя. Ми мусимо…
— Мусимо? — верескнув Бось. — Я нічого не мушу! Чи ти забув? Я з вами з доброї волі. Та й кому ми що винні? Цим людям? А ти думаєш, вони будуть тобі вдячні за так званий порятунок? Чи вони не самі обрали свою долю? Так знай же, що злидні так просто до хати не приходять! Тим паче не чіпляються до цілого села! Їх треба закликати! Лихими вчинками, неробством, лінощами, перелюбами! І чим ще так славляться люди? Зрадами? Ненавистю? Заздрощами? Не буде в що вчепитися злидням, коли ти працьовитий, сумлінний, шануєш сили природи й поважаєш інших людей! Ти хоч уявляєш, що мали вчинити ці люди, щоб до них прийшло стільки злиднів? Мовчиш! А я знаю! І не тобі мене вчити, кого рятувати, а кого ні!
Віт сидів непорушно й прямо, як жердина. Обличчя його закам’яніло. Невидющі очі дивилися у щось невидиме. Воротило все так само непорушно спав. Інколи він рохкав уві сні і пускав слину. Вона стікала кутиком губ на стіл і розпливалася плямою.