Рутенія. Повернення відьми
- Автор: Климчук Віталій
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-5535-4
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Рутенія. Повернення відьми». Краткое содержание книги:
Князі правлять державами казкової землі Укранії, пліч-о-пліч з ними — мудрі відьмаки. Лісами мандрують чугайстри, полісуни, мавки, в річках живе плем'я русалок, під землею сховалися рахмани й могутні Великі Полози. Але й капосні злидні дошкуляють людям, і жорстокі песиголовці причаїлися біля кордонів… Такий світ Яв, а ще є світи Прав і Нав. Всіх їх поєднує Світове Дерево, основа Всесвіту.
Героїні роману, молодій обдарованій відьмі Рутенії, доведеться не лише шукати шлях до власного «Я», але й рятувати Всесвіт від зазіхань злодія Ахрумана, що вклоняється Чорнобогу. Вірні друзі — чугайстер Віт, русалинка Дзеванна, молодий зільник Золота, мудрий відьмак Добровін — та інші дивовижні люди й істоти допоможуть їй долати найсуворіші випробування…
Поєднання захопливих пригод і поетичного світосприйняття — таким є сучасне українське фентезі. Алегоричною мовою оповідає воно читачеві про вічні цінності, моральні й культурні.
Тиша. Морозний вітер. Знову накрапає набридливий холодний дощ.
Чугайстер випростався, розправив плечі:
— Хто тут є? Виходь, друг чи недруг!
Тиша. Вітер. Дощ. І крик: «Валіть їх!»
Із диким лементом на них зусібіч напливла людська маса. Десятки рук і ніг, шабель і сулиць, вил і сокир.
Віт, Боримисл, Бось — спина до спини. Віт і Бось із бартками, Боримисл із шаблею.
Навала зупинилася за кілька кроків, зрозумівши, що матиме справу з зубатою здобиччю. Першим нападати ніхто не хотів: розумів, що саме перший скоріше за все і поляже. Задні ж напирали:
— Чого стали?!
— Вперед, барани!
— Гайда!
— Та затопчемо їх!
— Та вперед, слабаки!
— А-а-а-а-а! — це, розштовхуючи своїх, вибіг наперед молодий хлопець, махаючи важезним дубцем.
Він, не зупиняючись, врізався у Боримисла. Той не зробив жодного помітного руху, а хлопець уже лежав долі і глухо стогнав, тримаючись за розбитий ніс.
Крики стихли.
— Може, поговоримо? — спитав Боримисл.
Хлопець відповз, і за мить його ковтнув натовп.
Натомість з’явився, за всіма ознаками, ватажок.
— Що тут у нас? — глузливо спитав він. — Ти ба! Чугайстер, злидень і людина! На моїй землі! Без мого дозволу?
Друзі мовчали, вивчаючи ворога. Одягнутий у хутряні штани, на плечах — ведмежа шкура. На голові — припасовані до шкіряного каптура роги. Лице ріпою. Товстий ніс, вивернуті губи, чорно-жовті зуби.
Бось пильно вдивлявся в обличчя і смутнішав дедалі більше. А той вів далі:
— Маєте два виходи: битися або йти за нами. І тоді я не вбиватиму вас… одразу. Ще поживете. Порозважаємося… — Він гигикнув, і його сміх підхопили. Підвів руку, і сміх стих. — Звісно, ви скажете, що дорого продасте своє життя, що ви не здаєтеся, ха-ха! Он які войовничі! Особливо мала потвора! Ха-ха-ха! — гиготів він, тішачись із блиску в злидневих очах. — Ну подумайте! Ну вб’єте ви двох-трьох-десяток моїх людей. І що? Все ж дістанемо. Не втечете! А так можете кілька днів зайвих пожити… — І прошепотів: — Якщо це можна назвати життям…
Друзі перезирнулися. Він був правий. Ще як можна було б чаклувати… А так…
— Ми згодні. Тільки зброю не віддамо! — виголосив Віт.
— А не віддавайте! Так навіть цікавіше буде! Га? — спитав він своїх людей і посміхнувся.
Їх оточили і підштовхнули до гущавини. Там виявилася добре протоптана стежка, яка вивела до поселення.
Бруд і сморід. Чугайстер болісно скривився. Потім опанував себе і випростався. Лахмітні жінки сиділи на порогах напіврозвалених хат і щось перетирали товкачами. Обшарпані й брудні діти бігали навколо.
Їх провели селом, і пісня ця переслідувала їх до самої в’язниці — сирого холодного льоху, радше схожого на висохлу криницю. Їх опустили на мотузках і закрили зверху залізними ґратами.
— А ми в халепі, друзі! — сповістив Бось.
— Дякую. Ми не знали, — буркнув Боримисл.
— Ні! Ми в справжній халепі! Це ж він!
— Хто? — спитав Віт.
— А пам’ятаєте, у Корсуні? На Рутенію напали Ахруманові слуги, а потім за нами гналися у Золотиному замку?
— І що? Це… — почав здогадуватися Віт.
— Це він, щоб його нав укусив за ногу!
— Ви про що? Ви його знаєте? — спитав Боримисл.
— Гірше, — відповів Бось. — Здається, він теж нас упізнав… чекаємо Ахрумана!
— Я щось не зрозумів, що він тут робить? Дивна якась служба Ахруманові… Там, у Корсуні, зрозуміло. Воронів служака в злодійській личині. Але тут… У цій бідноті… — вголос думав Віт.
Ахруман не з’явився. Ні цього дня, ні наступного. Проте прибігли діти. Бавилися, кидаючи вниз гнилі овочі, виливаючи помиї і співаючи все ту ж дурнувату пісеньку.
— Щось не схоже, щоб він служив Воронові. Той давно вже мав бути тут, — сказав Віт.
— Як думаєш, вони серйозно? — спитав Боримисла Бось. — Ти ж виріс у Богумирі. Що це за люди?
— А я знаю? Країна велика. Відтоді, як владарем став Ахруман, багато хто пішов у ліси. І там здичавів.
— А чого з ними наш знайомий? Виконує таємну місію? Щоб воно все луснуло! — вигукнув Бось, коли на нього впав гнилий огірок. — І що за пісня? Вони що, нас їсти збираються?
— А ти здогадливий! — пролунав згори знайомий голос. — І ти здогадливий, як тебе там… Боримисл, чи що? Ці люди здичавіли, але прийшов я! І навчив їх на світі жити! Тепер я тут бог! І пішли до Нави всі ваші білобоги і чорнобоги!