Рутенія. Повернення відьми
- Автор: Климчук Віталій
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-5535-4
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Рутенія. Повернення відьми». Краткое содержание книги:
Князі правлять державами казкової землі Укранії, пліч-о-пліч з ними — мудрі відьмаки. Лісами мандрують чугайстри, полісуни, мавки, в річках живе плем'я русалок, під землею сховалися рахмани й могутні Великі Полози. Але й капосні злидні дошкуляють людям, і жорстокі песиголовці причаїлися біля кордонів… Такий світ Яв, а ще є світи Прав і Нав. Всіх їх поєднує Світове Дерево, основа Всесвіту.
Героїні роману, молодій обдарованій відьмі Рутенії, доведеться не лише шукати шлях до власного «Я», але й рятувати Всесвіт від зазіхань злодія Ахрумана, що вклоняється Чорнобогу. Вірні друзі — чугайстер Віт, русалинка Дзеванна, молодий зільник Золота, мудрий відьмак Добровін — та інші дивовижні люди й істоти допоможуть їй долати найсуворіші випробування…
Поєднання захопливих пригод і поетичного світосприйняття — таким є сучасне українське фентезі. Алегоричною мовою оповідає воно читачеві про вічні цінності, моральні й культурні.
— Знаємо, що шукаємо! Знайдемо, скажемо!
— То я ж можу помогти! Заради Великого Ахрумана… Мо’ бачила що? То все скажу…
— Ніхто чужий у село не заходив?
— Чужий… Дайте подумаю… Та ні.
— Молодий такий, лисуватий, Співом зветься!
— А що ж він накоїв?
— Що? Злочинець, підбурювач, вбивця і шпигун! — гарикнув командир загону, невисокий діжкуватий вусань. — То бачили що?
— Та ні, нічого, ніхто в село не прихо…
— А чого мені здається, що ти брешеш? Що вчора таки прийшов до села молодий хлопець у супроводі двох зільників, чоловіка і жінки? Га? Було таке?
— Та де? Хто таке сказав? Нічого не чула…
— Не чула? Що там, хлопці? Є що?
— Та нічого…
— Нічого… Нічого! — крикнув він спересердя. — Все село зговорилося, чи що? Зараз ми виб'ємо з вас правду!
Товстун вискочив надвір і потяг за собою Білку:
— Гайда, за мною! Ворушися!
— Та що ж це коїться? Ой, людоньки! Рятуйте! — закричала вона, перечепилася через поріг і впала.
— Не кричи! Ніхто не прийде — всі вже там!
Воїни покинули вдовине обійстя. Запала тиша.
— Недобре діється! Щось не так! — сказав Спів. — Раніше ніхто нікого не забирав, не відводив. Приходили, розпитували і йшли… Я мушу вийти і подивитися.
— Сиди ти! Дурню! — шикнув на нього Золота. — Вдруге так просто врятуватися не вдасться.
— А як це пастка? — загородила вихід Рутенія.
На якийсь час він заспокоївся. Точніше, вдав, ніби заспокоївся, бо щойно Рутенія розслабилась, як Спів відштовхнув її, рвонувся догори і вискочив назовні.
— Пропаде ж! — прошипів Золота. — Мерщій за ним, тільки по-тихому.
Вони оглянули двір — порожньо. Тоді вийшли і одразу пірнули у зарості дикого винограду, що якимсь дивом ще тримав на собі червоне листя. Огледілися, прислухалися — зліва зачулися крики.
Вздовж дороги стояли селяни. Чоловіки, жінки, діти. Була серед них і вдова Білка. За їхніми спинами — озброєні шаблями воїни. Із натовпу навпроти доносилися крики і плачі. Ті ж, які стояли у шерезі, мовчали. Вздовж походжав гладкий вайлуватий воєвода. Натовп стримували його воїни.
— Коли Ахруман Чорний Ворон заради кращого життя у Богумирі мало не на смерть іде, коли всі його думки лиш про те, як зробити країну сильною і заможною, з’являються вороги народу! Вороги вашого щастя! І наше спільна мета — виявити цих ворогів! Знищити! Вирвати з коренем сім’я зради! — Він замовк на найвищій ноті, вслухаючись у тишу, що запанувала навкруги. — Тому зараз ви мені скажете, де злочинець Спів!
Люди мовчали.
— А як не скажете, будемо вбивати по одному, — він вказав на шеренгу. — Де Спів?
Мовчанка.
Воєвода кивнув одному з воїнів. Той витяг шаблю, підійшов до першого в шерензі чоловіка і рубонув.
Розбризкалася кров.
Хтось заплакав. Чоловіки стисли зуби і рвонулися було вперед. Жінки стисли руки чоловікам, і ті спинилися.
Воєвода тихо спитав:
— Де Спів?
Плач припинився. Мовчанка запала ще затятіша.
Воєвода кивнув воїну, той підійшов до наступного бранця і рубонув навскоси.
Калюжа крові перетворилась на річку.
Якась жінка впала на землю і заридала.
— Де Спів?
Сльози. Крики. Прокльони. Все це разом, немов з високої гори, полетіло на воєводу.
— Не мене проклинайте! — Його крик перекрив гамір. — Себе проклинайте за мовчанку, Співа — за те, що прийшов у ваше село! Де він?
Знову тиша.
Воєвода махнув головою, й кат наблизився до Білки. Очі її розширилися, та вона мовчала. Мовчала!
«Ну скажи, чи що? Він же втік!» — мало не скрикнула відьма. Вона вчасно стрималася.
— Я тут! — громом прозвучали слова. — Лишіть людей у спокої.
«Дурень! Дурень! Ти дурень, і Білка дурепа, і все село дурні, і я разом з ними!» — кричало все всередині відьми. Вона щосили стисла кулаки. І відчула, що їх стискають Золотині руки.
Воєводине обличчя засвітилося радістю.
— А-а-а! Які люди! Та на нашому святі! Сам Спів прибули! — знущався він. — А ходіть-но сюди! Просимо пана до кайданів!
Спів наблизився.
Воєвода тим часом глянув на воїна-ката:
— Чого стоїш? Наказу не чув?
Воїн глянув на воєводу, на Білку, підійшов до жінки і всадив шаблю в серце. Білка зойкнула, ноги її підкосилися, і вона повільно опустилася додолу. Спів кинувся було до неї. Воякові руки його спинили. Невідомо де він взяв сили і за мить вивільнився з міцних рук…