Рутенія. Повернення відьми
- Автор: Климчук Віталій
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-5535-4
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Рутенія. Повернення відьми». Краткое содержание книги:
Князі правлять державами казкової землі Укранії, пліч-о-пліч з ними — мудрі відьмаки. Лісами мандрують чугайстри, полісуни, мавки, в річках живе плем'я русалок, під землею сховалися рахмани й могутні Великі Полози. Але й капосні злидні дошкуляють людям, і жорстокі песиголовці причаїлися біля кордонів… Такий світ Яв, а ще є світи Прав і Нав. Всіх їх поєднує Світове Дерево, основа Всесвіту.
Героїні роману, молодій обдарованій відьмі Рутенії, доведеться не лише шукати шлях до власного «Я», але й рятувати Всесвіт від зазіхань злодія Ахрумана, що вклоняється Чорнобогу. Вірні друзі — чугайстер Віт, русалинка Дзеванна, молодий зільник Золота, мудрий відьмак Добровін — та інші дивовижні люди й істоти допоможуть їй долати найсуворіші випробування…
Поєднання захопливих пригод і поетичного світосприйняття — таким є сучасне українське фентезі. Алегоричною мовою оповідає воно читачеві про вічні цінності, моральні й культурні.
— Ось там я його знайшов… Так, так, під тими кущами… Та ні, під іншими… Чи під тими? Там кров має бути… Ага, точно! Там!
Віт повернувся до Бося:
— І що скажеш?
— А нічого! Жодних Дзеванниних слідів. Так, була бійка. І вочевидь, між відьмаками. І було їх чимало…
— Я відчуваю, що була тут немала Сила. Але чия? Не знаю. Ще ми знаємо, що був серед них Чорний Вершник, наш єдиний свідок… Може, обійдемо довкруж галявини?
Вони розійшлися, й за мить Віт почув Босів крик:
— Знайшов!
Чугайстер стрімголов кинувся до нього. Гордий собою злидень стискав у витягнутій руці щось невидиме.
— Що в тебе? — спитав Віт.
— Та дививсь же! — і тицьнув угору руку, а потім зніяковів. — Вибач, я забув…
— Та кажи ж! — нетерпелився Віт. — Її сліди?
— Волосина! Зелена волосина. Це або вона, або яка інша русалка!
— Дай!
Чугайстер стис у руці волосину і вигукнув:
— Вона!
— Куди ж вона поділася? Невже…
— Якщо вона билася, то… не варто робити передчасних висновків.
— Де її шукати?
— Варто дочекатися, доки отямиться Боримисл. Поговоримо з ним… все ж краще, ніж плутати цими лісами…
Коли повернулися з галявини, Боримисл уже прийшов до тями. Був блідий, виснажений, проте готовий до розмови. Він нічого не знав про Дзеванну, бо був поранений до її появи. Дізнавшись, хто перед ним, розповів про Русану і своє переродження.
— Зрозуміло! — підсумував злидень.
— Що тобі зрозуміло?
— Обвів вас круг пальця Ахруман! Виманив на берег річки, погрався-полякав, піймав на живця Дзеванну й, задоволений, повернувся до замку.
— Ти гадаєш? — Боримисл відкинувся у ліжку: розмова втомила його.
— А то! Що заважало йому схопити вас у тому селі? Невже думаєш, що зміг би з цілим загоном вояків сховатися від Воронових очей? Та вже на другий день війт доповів, куди треба. Ахруман не з’явився, не схопив вас, ні — вигнав із села… Нащось бився з тобою на шаблях… Чи не дивно?
— Отже, все було заздалегідь сплановано, — прошепотів Боримисл. — І нема на що сподіватися.
Віт схопив його за кволу руку:
— Є на що сподіватися! Він розумний, він гравець, він усе передбачає і планує! Але не все може… Ось і ти виявився живий. І ми прийшли. І не лише ми… Скоро з’явиться ще дехто…
Боримислові очі ожили. Він голосно зашепотів:
— Так! Так! Ми врятуємо їх! — потім закашлявся, скривився від болю. — Ось тільки видужаю. Я знаю Богумир. Знаю таємні дороги. Знаю Воронів замок. Я проведу вас! Ми знайдемо і врятуємо їх!
Голос його затих, очі заплющилися і він заснув.
Бось глянув на Віта:
— Маємо союзника.
— Еге ж. Маємо, — задумливо мовив Віт. — От тільки час гаємо! Час!
— Що час? Зрозуміло, що Дзеванна в замку. А самі ми туди не поткнемося — сплутаємо Руті всі карти.
Мусимо чекати, доки вона з'явиться в Богумирі… Тоді й Книгу знайдемо, й русалку із Русаною врятуємо…
Скільки минуло часу? День? Тиждень? Місяць? Рік? Вона лежить у темряві й чекає. Сіла на підлогу, заплакала.
Зелене волосся давно потьмяніло. Біла шкіра вкрилася товстим шаром бруду.
ДЕ ВОНИ? Чому вони не йдуть? Не рятують? Чому не відчули, що вона в небезпеці? Що Ворон полонив її? Згори прийшов голос: «Вони забули про тебе! У них свої справи, ти не потрібна нікому! Ти моя! Моя! Моя!»
Голос повз завулками змученої душі. Пускав коріння у спраглий ґрунт. Голос казав, що лише він врятує її, він позбавить її страждань. Він дасть їй спокій. Вона його…
7
— Скільки ми вже йдемо, Боримисле? — спитав Бось.
— Тижнів зо три.
— Треба швидше… Замерзнемо у цих лісах, ніхто й не згадає. Вогнище, й те не можна розвести! — нервував злидень. — Ну хто нас тут вистежить? У цих хащах навіть тварини людей не бояться…
Віт ледь помітно усміхався, слухаючи Босеві теревені. Вони в Ахруманових землях, тож остерігатися треба всього: і шуму, і тиші, і довірливих звірів, і полохливих людей. Холодно. Мало не щодня дощить. Але вони мусять іти. Боримисл сильний. Він і не таке переживав. Бось, хоч і кричить про холод, а сам знає, що дим помітять ураз. Ні, не можна вогнища. Їсти є що, а в теплі ще насидяться… Буде час… Потім…
Поруч хрупнула гілка. Віт завмер. Бось сторожко оглянувся. Боримисл напружився.
Тиша.
— Кабан… — непевно пробурмотів Бось.