Рутенія. Повернення відьми
- Автор: Климчук Віталій
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-5535-4
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Рутенія. Повернення відьми». Краткое содержание книги:
Князі правлять державами казкової землі Укранії, пліч-о-пліч з ними — мудрі відьмаки. Лісами мандрують чугайстри, полісуни, мавки, в річках живе плем'я русалок, під землею сховалися рахмани й могутні Великі Полози. Але й капосні злидні дошкуляють людям, і жорстокі песиголовці причаїлися біля кордонів… Такий світ Яв, а ще є світи Прав і Нав. Всіх їх поєднує Світове Дерево, основа Всесвіту.
Героїні роману, молодій обдарованій відьмі Рутенії, доведеться не лише шукати шлях до власного «Я», але й рятувати Всесвіт від зазіхань злодія Ахрумана, що вклоняється Чорнобогу. Вірні друзі — чугайстер Віт, русалинка Дзеванна, молодий зільник Золота, мудрий відьмак Добровін — та інші дивовижні люди й істоти допоможуть їй долати найсуворіші випробування…
Поєднання захопливих пригод і поетичного світосприйняття — таким є сучасне українське фентезі. Алегоричною мовою оповідає воно читачеві про вічні цінності, моральні й культурні.
— Не повірять…
— Що? — перепитав Боримисл.
— Кажу, не повірять.
— Чого?
— А того, що я його обманув. Злидні таки покинуть це село.
Віт лише усміхнувся. Проте Боримисл не заспокоївся:
— Скажи, а чого вони тобі вклонялися?
— Хто?
— Та злидні.
— Кому?
— Та тобі!
— Гм-м… Коли? Не пам’ятаю… Який вогкий туман! До кісток просякає! Довго нам ще йти?
— Йти недовго, але я бачив, як вони вийшли зі стін і…
— Не знаю. Не бачив. Просто так привіталися! Кажеш, ще недовго? Скільки?
Віт слухав їхні теревені. Бось хвилювався. І уникав відповіді. Дивно. Що за загадка? Чи йому таки вклонялися? Чи Боримисл у темряві не розібрав?
— А чи не роздобути нам коней? — спитав Боримисл.
10
— Я не один такий. Нас, співців, багато! Ми ходимо містами і селами, співаємо людям про свободу і щастя! Нас переслідують, ловлять, вбивають, та ми не здаємося. Народ нас підтримує! — хлопець говорив, говорив, говорив, і ніяк не міг спинитися. — До речі, як вас звати? І хто ви? Чим займаєтеся? Мене Співом кличуть. Я пісні складаю і співаю.
— Співе, поговоримо потім. Сон-павуки не будуть вічно плести свою павутину.
Їхали й прислухалися, чи не шелесне позаду гілка, чи не зачується тупіт озброєного загону… Та було тихо. Ніч розсмокталася, і їй на зміну прийшов затягнутий хмарами день. Тепліше не стало — грілися самими лише думками про тепло.
— Тут село неподалік є! — озвався Спів.
— І що? — спитав Золота.
— Там мене знають… Можуть сховати у разі чого…
— Гаразд, відвеземо тебе туди. А як про це село знають і твої войовничі друзі?
— Селяни мене не видадуть. І ви там можете перебути кілька днів, у теплі, коло вогнища. Га?
Рутенія мовчала: не хотілося зупинятись. Але руки закоцюбли, а ніг вона не відчувала зовсім. Страшенно хотілося з’їсти чогось гарячого і рідкого. Юшки з рибою і грибами, рясно приправленої травами, щоб аж у носі крутило. І запити кухлем гарячого меду… А Спів підливав масла у вогонь:
— Там так готують! Ой, як там готують! Борщ — за вуха не відтягнеш. А який там мед! І ще в них є один напій, такого немає ніде. Називається горілкою, бо у вогні горить! А коли вип’єш, всередині все полум’ям палає, і добре так одразу стає… Куди там меду братися…
— А щоб тебе! Веди до свого села! — не витримала Рутенія.
Золота з радістю надав ходи. Кінь його наче відчув скорий відпочинок — з новими силами взявся за дорогу.
— То довго ще? — ближче до вечора спитав Золота.
— Так ось же воно!
Проминули розлогі дуби і побачили розписані хатні віконниці. Спів скочив з коня, побіг наперед, стукаючи у першу ж хату. Звідти вийшла огрядна жінка, обтираючи руки рушником. Лице і одяг були вкриті білим порохом:
— А, це ти! Довгенько тебе не було видно! Заходь, заходь. Знову ховати тебе? А це хто?
— Тут таке сталося! Мене зловили, пов'язали, побили, мало не вбили. А вони, — він кивнув на Рутенію з Золотою, — врятували мене! Вирвали з ворожих лап! Тепер і їм через мене загрожує небезпека.
Рутенія сумно усміхнулася. Знав би він, що йому через них загрожує!
— То чого стовбичите на видноті? Ану, мерщій до хати! А з кіньми щось вигадаємо…
Спів махнув руками, і обоє злізли з коней і увійшли до хати. Низька стеля трохи пригнічувала, але тепло, що струмувало від розтопленої печі, змусило забути про все: про воїнів, Ахрумана, Книгу Невір-землі.
— Що, змерзли? Грійтеся, грійтеся. Я саме пироги надумала робити, та й перевернула на себе борошно! Ото наплакалася. Та нічого, зібрала назад… Трохи пропало, мишам на радість.
Перед Рутиними очима поплив світ. Заходили, закрутилися білі кола, захиталась земля… Прокинулася від людського гомону. Прислухалася. Навкруги було повно людей:
— Нумо, Співе, вгати нашу!
— Так, про життя наше! Про землю!
Мабуть, Спів кивнув, бо враз у хаті стало тихо, й цю тишу розірвали ніжні тонкі звуки. Кобза. Струни плакали, а потім засміялися, пустилися в танок. Разом з ними пустився танцювати Співів голос. Дивно. Коли він говорив, голос його був хрипкий і зовсім не мелодійний. Зате зараз, коли почав співати, як і тоді, в лісі, став дзвінкий, чистий, наче джерельна вода. Рутенія не розкривала очей. Лежала і слухала.