Рутенія. Повернення відьми
- Автор: Климчук Віталій
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-5535-4
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Рутенія. Повернення відьми». Краткое содержание книги:
Князі правлять державами казкової землі Укранії, пліч-о-пліч з ними — мудрі відьмаки. Лісами мандрують чугайстри, полісуни, мавки, в річках живе плем'я русалок, під землею сховалися рахмани й могутні Великі Полози. Але й капосні злидні дошкуляють людям, і жорстокі песиголовці причаїлися біля кордонів… Такий світ Яв, а ще є світи Прав і Нав. Всіх їх поєднує Світове Дерево, основа Всесвіту.
Героїні роману, молодій обдарованій відьмі Рутенії, доведеться не лише шукати шлях до власного «Я», але й рятувати Всесвіт від зазіхань злодія Ахрумана, що вклоняється Чорнобогу. Вірні друзі — чугайстер Віт, русалинка Дзеванна, молодий зільник Золота, мудрий відьмак Добровін — та інші дивовижні люди й істоти допоможуть їй долати найсуворіші випробування…
Поєднання захопливих пригод і поетичного світосприйняття — таким є сучасне українське фентезі. Алегоричною мовою оповідає воно читачеві про вічні цінності, моральні й культурні.
— От молодець! У саме воно вцілив!
— Так, Спів — хлопець, що треба! Молодий, а життя знає!
— Ет, таких би більше!
Його хвалили, плескали по плечах. Рутенія нарешті розплющила очі і злякалася. Стільки людей навкруги. Як вони помістились у малій хатці? За невеликим столом? Здалося, сюди ввіпхалося все село.
— О, прокинулася! — сказала господиня. — Нарешті! Думали, будеш до ранку спати. Ходи до столу!
А на столі вже парував борщ, стояла величезна миска з пампушками, натертими часником. Нарешті Рутенія зрозуміла, від чого прокинулася: все навкруги було просякнуто запахом смакоти. Вона ковтнула слину:
— Доброго вечора, люди добрі.
— І тобі добра, знахарко.
Вочевидь, Золота вже попрацював. Тепер чекай прохань про зцілення. Але цим людям Рутенія з радістю допомогла б: були вони їй чимось приємні. Обличчя були прості й водночас осяяні внутрішнім сяйвом. Думки перервали чергові припросини до столу.
Золота вже був там. Щойно вона приєдналась і зопалу проковтнула дві миски борщу, Спів заговорив. Своїм хрипким і немузичним голосом. Але чомусь він уразив Рутенію. І не лише її — всі покидали ложки. Хлопець знов заспівав, і очі людей сповнилися світла. Воно лилося, вихлюпувалось назовні, відбивалося в очах сусідів, підсилювалося, закручувалось у вихор, в який затягувало і їх, і цю хату, і час, і небо, і зорі, і завтрашнє сонце, і вчорашні незлагоди…
Він скінчив спів. Тиша опанувала хатою. Дрова у грубці перегоріли, і червоні відблиски жару полишали глибокі тіні.
Згодом люди розійшлися, і в хаті лишилися Спів, Рутенія, Золота й господиня, вдова Білка.
— Ет, Співе, Співе… Твої пісні — це душа наша. Але твій прихід — завше нещастя. Завше турботи. Завше переслідувачі… І чого ти такий бідовий, сину?
— Не я бідовий, Білко! Земля наша бідова. Стогне вона. Добра хоче. Свободи. І поки буде Ахруман, поки мовчатимемо, не противитимемось насильству і злу, доти й буде біда ходити за нами по п’ятах.
— Ех…
— Ну чого ти зітхаєш? От прийшли вони, послухали мене. Частка надії вселилася в їхні душі. І що? Завтра вони прокинуться, візьмуться за вила, граблі, лопати, борозни… і підуть на городи. Не повстануть вони проти Воронової влади… Бояться… Є в мене мрія…
— Яка? — спитала Рутенія.
— Хочу написати пісню, що позбавила б людей страху. Я вмію вселяти надію, та не можу викорінити страх. Не можу!
Він обперся ліктями на коліна і опустив додолу голову. Потім знову заговорив:
— Мені б мою кобзу… Ні, твоя, Білко, теж дуже хороша. Але моя… Її знищили… Я нову пісню пишу. Про надію. Про час. Іще не закінчив, але хочу заспівати. Мушу.
— Співай, Співе! — озвався принишклий Золота. — Співай, і хай їм грець, усім злодіям, ворогам! Співай. Ти ще напишеш пісню, яка вилікує людей від страху…
— Щось ми забалакалися! — підхопилася Білка. — Ви з дороги, й скоро нова дорога. Треба набратися сил. Гайда по лавках.
Ранок, крім захмареного неба і туману, приніс тривожну звістку. В село в'їздили Чорні Вершники.
Білка нашвидкуруч позбирала їхні речі, відчинила непомітну ляду і заштовхала усіх до льоху. Щойно заховала, як заіржали знадвору коні, хтось загрюкав у двері:
— Відчиняй! Іменем Ахрумана!
— Зараз, зараз, я ж ще не одягнена! — кричала Білка, приховуючи сліди перебування гостей.
— А нам так і краще! Ги-ги-ги! — розреготалися за дверима і почали їх ламати.
— Та зараз, зараз іду! Тільки двері не ламайте! Хто мені їх потім вставляти буде? Може, ви?
— А може, й ми! Знаєш, як ми вставляємо… двері? Ха-ха-ха!
Та ламати двері не стали, а дочекалися, доки відчинить. Одразу ж почали обшук. Перекидали лави, залазили до печі, лізли на горище… Вдова мовчки дивилась на той безлад і нарешті сказала:
— А може, скажете, що шукаєте? Золота-срібла я не маю…