Рутенія. Повернення відьми
- Автор: Климчук Віталій
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-5535-4
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Рутенія. Повернення відьми». Краткое содержание книги:
Князі правлять державами казкової землі Укранії, пліч-о-пліч з ними — мудрі відьмаки. Лісами мандрують чугайстри, полісуни, мавки, в річках живе плем'я русалок, під землею сховалися рахмани й могутні Великі Полози. Але й капосні злидні дошкуляють людям, і жорстокі песиголовці причаїлися біля кордонів… Такий світ Яв, а ще є світи Прав і Нав. Всіх їх поєднує Світове Дерево, основа Всесвіту.
Героїні роману, молодій обдарованій відьмі Рутенії, доведеться не лише шукати шлях до власного «Я», але й рятувати Всесвіт від зазіхань злодія Ахрумана, що вклоняється Чорнобогу. Вірні друзі — чугайстер Віт, русалинка Дзеванна, молодий зільник Золота, мудрий відьмак Добровін — та інші дивовижні люди й істоти допоможуть їй долати найсуворіші випробування…
Поєднання захопливих пригод і поетичного світосприйняття — таким є сучасне українське фентезі. Алегоричною мовою оповідає воно читачеві про вічні цінності, моральні й культурні.
— Я тобі розкажу, — сказав Бось. — Мені розповіли мої злидні. Слухай і ти, Боримисле. Може, ти теж за спасіння всіх і вся? Кілька втікачів, які не хотіли бути під Ахрумановою владою, шукали щастя в лісах. Прийшли сюди й оселилися. Згодом до них приєдналися ще кілька, потім ще, і ще — з’явилося невелике поселення. Навколо — ні душі. Жили вони й горя не знали. Їх ніхто не чіпав, і вони нікому не були потрібні. Та якось прибилась до них мала дівчина. Як вона зайшла так глибоко у хащі, невідомо. Її прихистили. А потім почали помирати люди. Щотижня по одному мерцю. Всі вони були знекровлені. Жах оселився в серцях живих. Підозри. Хто? Звісно, на думку спала нова дівчинка. Хто вона? Звідки з’явилася? До того ж, була німа й нічого сказати на свій захист не могла. Був у селищі й знахар. Він сказав, просто вбити дівчинку не допоможе. Треба вбити і потім усім селом спожити її тіло. Не має бути жодного, хто б не скуштував! Тоді буде їм довічний захист від упирів і всілякої іншої нечисті. Селяни не довго думали — страх пересилив совість. Ти чуєш, добрий чугайстре? ВОНИ ЇЛИ!
Віт мовчав. Боримислу стало недобре. А Бось вів далі:
— Смерті припинилися! Але на два місяці. А потім усе почалося знову. Тоді вони зібралися разом і вбили старого знахаря. І теж з’їли. Після цього два місяці не було смертей. Вони вирішили: краще одна смерть у два місяці, ніж щотижня. Вже багато минуло часу, вже пішов світ за очі той приблудний упир, а вони що два місяці приносять когось у жертву.
Боримисл спитав:
— А чого смерті припинялися?
— Я звідки знаю? Може, упир наїдався? Чи ховався, нажаханий, а потім зривався? Не знаю. Хіба це важливо? Ці люди самі вибрали свою долю! Самі!
Віт сидів мовчки. Бось теж мовчав. Боримисл, щоб розрядити напругу, знову спитав, киваючи на Воротила:
— То що ти збираєшся з ним робити?
— Якщо не відпустить нас, злидні покинуть це селище. Тоді люди самі дадуть собі раду. Без Воротила.
— І він повірить?
— Мені ні. А коли покажуться усі інші злидні, так.
— Зрозуміло… То, може, поспимо?
Віт заплющив очі, не пустивши ні пари з вуст. Бось ліг на лавку й повернувся до стіни. Боримисл підклав дрів і задивився на язики полум’я.
Потім чергував Віт, за ним — Бось.
Холодний ранок просочився крізь тьмаве скло, приніс із собою туман і мряку. Воротило нарешті прокинувся. Отетеріло позирав на поснулих, намагаючись пригадати, хто вони. Морщив лоба, кривився, щось мугикав собі під ніс. Раптом ляснув себе по лобі і розплився у гидкій посмішці. Розкрив було рота, щоб крикнути, та погляд впав на злидня, який спокійнісінько сидів поруч і прикладав палець до вуст:
— Ш-ш-ш… — тихо прошипів він. — Тихо. Розбудиш. Вони давно не спали в теплі.
У Воротила перехопило подих, і він замість крикнути закашлявся.
— Тихо ти. Кажу ж — втомилися, — прошепотів Бось. — Ходімо звідси, щоб не заважати…
Бось зліз із лави і попростував до виходу. Воротило не рушив з місця.
— Ну! Мені тебе за руку вести? Ти хочеш лишитися володарем цього села? — Воротило кивнув. — Ну то ходімо. Щось скажемо тобі.
І вздовж стін проступили низенькі постаті злиднів. Воротилова щока сіпнулась, і він нарешті відірвався від лавки.
Не було їх більше години, але ані Віт, ані Боримисл не прокинулися. Розбудили їх штурхання злидня:
— Встаємо… збираймося… Дорога чекає… Сонце встає, день настає…
— Чого це ти віршами заговорив? — крізь сон пробурмотів Боримисл.
— Бо свобода дарує натхнення! Ану, вставайте, сплюхи! Ми вільні! — крикнув він, і це подіяло.
Боримисл із Вітом сіли.
— Отже, вийшло? Твій план, маю на увазі? — спитав Боримисл.
— Атож! Ще й як! Нам ще й провідника дадуть, аби ми швидше звідси вибралися!
— Я не піду! — твердо сказав Віт.
Боримисл подивився на Бося, чекаючи на чергову суперечку. Той же підійшов до лави, на якій сидів Віт, скочив на неї і оглядаючись на двері, щось коротко прошепотів на вухо. Що саме, Боримисл не почув, але побачив натомість, як Віт розцвів, усміхаючись:
— То чого сидимо? Час не терпить!
Їх тихцем вивели з села: Воротило не хотів, щоб селяни знали про зникнення, й хто у тому винен:
— Скажу, що ви були чарівниками і втекли. Вони мені повірять…
Коли село лишилося далеко позаду, Бось проказав: