ХЗ. Хто знає, яким буде майбутнє
- Автор: О’Райлі Тім
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Наш формат
- ISBN: 978-617-7682-06-5
- Переводчик: Юлия Кузьменко
- Жанр: Прочая компьютерная литература
Электронная книга - «ХЗ. Хто знає, яким буде майбутнє». Краткое содержание книги:
Ми також розуміємо, коли IT-компанії використовують дані проти нас або продають їх людям, яким до нас байдуже. Якщо мені не показують найвигідніших цін на якомусь сайті, бо той визначив, що я маю змогу або готовність платити більше, мої дані несправедливо використовуються проти мене. Одна зі скандальних історій: сайт Orbitz спрямовував користувачів макбуків на дорожчі готелі204, а користувачів ПК — на дешевші. Це практика «червоної лінії»: так колись на мапах позначали території районів, мешканцям яких не видавали позик і страховок або завищували ставки — часто за расовою ознакою. Без сумніву, тест на «підозрілість» не пройде й дезінформація, яку політики орієнтують на певну аудиторію, використовуючи дані користувачів.
Усе це вороги приватності, які користаються з дисбалансу сил, копирсаються в подробицях нашого приватного життя — ніяк не пов’язаних із послугами, що дали їм доступ до цих даних. Державні норми про приватність треба спрямовувати проти цих ворогів, а не зациклюватися на збереженні й використанні даних.
Уповноважені чиновники мають розуміти, де межа сприятливої передачі даних від споживачів до постачальників послуг. На мою думку, страхові компанії мають право знижувати тарифи для відповідальних водіїв, а також перевіряти, скільки кілометрів долає автомобіль за рік, або чи не перевищує клієнт швидкості. А от коли страховик раптом підвищує тарифи за моїми взагалі-то приватними даними про правову поведінку (скажімо, ризики у зв’язку з місцем праці чи особистими поїздками), я маю всі підстави «підозрювати», що дані використовуються проти мене.
Найкращий спосіб боротьби з практикою «червоної лінії» — заборона компаніям із доступом до даних на зловживання. Заборона на збір даних (до чого закликають захисники приватності) — не вихід. Як зазначив Девід Брін, «знати напевно, чи немає в когось на вас інформації, неможливо. Простіше довідатися, чи цей хтось не завдає вам шкоди інформацією».
Чиновники мають проаналізувати потенційні шкідливі дії проти людей, які розкривають свої дані. А тоді боротися з цими діями. Обмеження на збір даних не допоможуть. Коли людям відмовляють у медичній страховці через їхню історію хвороб, дані використовуються на шкоду (цій проблемі зарадив Акт про доступну медицину). Натомість правила, визначені в Законі 1996 року про захист інформації, наданої для медичного страхування (HIPAA), гарантують конфіденційність, а не регулюють використання даних. Однак цей Закон ускладнив багато медичних досліджень, а також обмежив пацієнтам доступ до власних даних.
Подібно до того, як було вирішено проблему махінацій із банківськими картками, чиновники мають стимулювати IT-компанії до чесної діяльності в інтересах споживачів. Наприклад, достатньо запровадити відповідальність за зловживання даними, проданими третім сторонам, щоб знеохотити підприємців до продажу інформації. Схожий підхід застосовується для контролю за законними механізмами, як-от інсайдерська торгівля: ви маєте право отримувати від інсайдерів важливу внутрішню інформацію, але не можете на ній заробляти.
Особливу увагу слід звернути на агрегатори даних, які збирають інформацію не для послуг споживачам, а для того, щоб передавати дані зацікавленим компаніям. За браку безпосередньої передачі даних від користувача до постачальника послуг, більше шансів, що дані будуть використані на користь покупця, а не власника даних.
Нині діють вимоги стосовно розкриття інформації і згоди на використання особистих даних, а це вкрай слабкі регуляторні інструменти. Постачальники послуг маскують підступні наміри складними юридичними формулюваннями, які люди рідко читають, а коли читають, не розуміють. Ліцензії для машинного зчитування на об’єкти авторського права, як-от Creative Commons, були б непоганим початком для послуг, які не порушують приватності. Ліцензія Creative Commons дозволяє тим, хто публікує контент, чітко і доступно пояснювати свої наміри: традиційне «усі права захищені» чи ліцензія CC BY-NC-ND (що вимагає посилання на автора і забороняє переробляти контент, але дозволяє вільно поширювати його для некомерційних потреб) тощо205. П’ять ретельно продуманих ліцензійних положень Creative Commons, що читаються і машиною, і людиною, дозволяють користувачам сайту Flickr для розміщення фотографій чи відеогостингу Youtube шукати контент, який відповідає умовам певних ліцензій. Якщо запровадити таку систему приватності всюди, вийде досить ефективний механізм.