Коротка історія семи вбивств
- Автор: Джеймс Марлон
- Год: 2018
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-679-508-7
- Переводчик: Анатолий Хливный
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Коротка історія семи вбивств». Краткое содержание книги:
Книжка здобула Букерівську премію 2015 року і викликала бурхливу реакцію читачів та літературної критики.
УВАГА!
Текст книжки містить фрагменти, пов’язані з сексом, насиллям та розповсюдженням і вживанням наркотичних речовин! Містить ненормативну лексику! Не рекомендовано особам до 18 років!
Перекладачі намагалися максимально передати специфіку живої мови персонажів.
— Справжніх акі в Америці не знайти, тому наїдайся про запас, коли приготую.
— «Ми» — це персонал і екіпаж.
— Треба приготувати дуже смачно, бо це в нас, вважай, остання вечеря, — прости, Господи, що згадую всує!
— Мені треба збирати речі.
— Звісно ж, треба. Ти сміятимешся, коли дізнаєшся, що я саме дивилася на оту бридку фіолетову торбу в кутку.
— Мої речі, весь цей дріб’язок офісний, — не певен, що на все вистачить місця.
— А я ось думаю, чи брати мені джинси. Якраз сьогодні подумала, чи не взяти мені їх. Брати рушники і килимки, певна річ, — це жлобство в стилі гето. Але джинси? Ти ж знаєш, як я люблю свої «Галстони», або швидше, ти любиш, як вони сидять на мені.
— Стільки доведеться залишити...
— Ні, тягти з собою рушники — таки жлобство. Ми ж не в Мочо[308] летимо. Це все одно що брати з собою зубну щітку. А я хочу в Америці почистити зуби новою щіткою. Звучить по-дурному, я знаю.
— О Господи, Кім!
— А зубна паста. У вас в Америці вона гелева, у великих сімейних тубах, з помповим дозатором.
— Я не думав, що дійде до такого...
— У мене буде час зробити зачіску? Отакої, диджей знову крутить Енді Ґібба? Пісня, мабуть, уже на першому місці в чартах? Невже на радіо так легко замовляти пісні?
— Кім...
— Добре, можна й без зачіски, але якщо я в літаку матиму вигляд божевільної — винен будеш ти. Тож ліпше замов за мене слівце.
— Окей, Кім, окей.
— Раніше, ніж мене заверне митниця.
— Кім!
— Господи Ісусе, ти справжній майстер розповідати новини. Добре хоч ніхто не скаже, що ми втекли, як коханці.
— Що ми...
— Простирадла беремо чи залишаємо?
— Га?
— Від них ніякої користі, їй-бо.
— Вони не...
— Всі білі, крім єгипетської бавовни, лишаємо. А он ту беремо, ти мене чуєш? Якщо подумати, то й твої речі краще мені зібрати: ви, чоловіки, все одно не вмієте збиратися.
— Це все ваш Менлі винен. Це він усе руйнує... усе це...
— Тобі треба забрати габардинові штани, а ось карибські костюми не варто. Ще не вистачало, щоб твої в Америці подумали, що їхній син став соціалістом.
— А тепер...
— І он ту блакитну сорочку — для виходів на танцюльки. В Арканзасі є «Студіо 54»[309]?
— Я не їду в Арканзас. І не збирався туди повертатися.
— А, окей. Тоді хоч куди. Ха, я мало не сказала: «Головне, щоб ми були разом», — але згадала, що саме цю кляту репліку чула того тижня в кіно. А може, в «Далласі». Ти гадаєш, у «Далласі»? Памела Барнс цілком могла бовкнути таке.
— Справжнє пекло, наче вивід військ. Я сказав Джекменові: «Послухай, довбойобе, це ж Монтеґо-Бей, а не Сайґон».
— Чи варто повідомити в мою ювелірну крамницю? Я ж не звільнилася, а просто перестала приходити.
— Вони, бачте, замовили чартер.
— Пішли вони к бісу. Або, як ти кажеш, к чорту їх. Я на’іть не кинула, а просто припинила ходити на роботу, пам’ятаєш? Ти тоді вирішив, що це буде кумедно...
— Замовили довбаний чартер, наче планується повітряна евакуація.
— ...то тепер я їм точно нічого не казатиму. Чартер? Доведеться потерпіти інших дружин на борту, але к чорту їх. Правильно? Мені подобається, як ти кажеш «к чорту їх».
— Кім...
— Ще стільки справ. Просто не віриться, що ти ось так звалив на мене таку новину. А вони — ось так — на тебе.
— Кім...
— Та нічого, буде як буде. А коли...
— КІМ!
— ЩО?!
— О, мала... Манюня, між нами було щось неймовірне, але...
— Що?
— Я тобі вишлю трохи грошей, скільки треба, все, що тобі треба.
— Що?
— Можеш жити тут скільки заманеться. За будинок заплачено до кінця року.
— Що?
— Я подумав... Тобто справді. Було неймовірно, справді неймовірно, але ти ж не думала серйозно, що...
— Що?
— Ти ж знала. Тобто ти ж знаєш, що я не можу... Мала...
— Добре, евакуйовуйся без мене. Залиш квиток, щоб я приїхала в Америку з заднього входу. Мені якось байдуже. Байдужісінько.
— Манюня, я не...
— Прокляття! Годі казати «манюня» і поясни все до ладу.
— Та я вже п’ять хвилин тобі пояснюю.
— Що? Про що ти, Чаку? Га?
— Що ти не... Ти... ти зі мною не їдеш.
— Я з тобою не їду?
— Так, не їдеш. Тобто ти мала б це знати.
— Мала б це знати? Добре, я мала б це знати. Хоча ні, скажу, як ти: «Я мала б це знааааатиии».
— Господи Ісусе, Кім, — плита!
— Я мала б це знати.
— Кім!
Він проштовхується повз мене і вимикає плиту. Скрізь дим. Я бачу лише його спину, а кругом клубочиться дим; він ніби йде з його вух, як у мультику про Кролика Баґза Банні.
— Що смішного? Чого ти регочеш?
Кім. Кім. Кім, ти мала б це знати!
— Перестань, хай тобі, з мене сміятися. Господи, Кім, я ж навіть обручки не знімав. Навіть не розумію, як ти могла подумати, з чого ти взяла, що... Ти ж зависала в «Мантані». А всім відомо, що це за місце. Усім. Я жодного разу не знімав обручки. От, ч-чорт, поглянь: вечеря згоріла.
— Вечеря згоріла.
— Та все окей.
— Вечеря згоріла?
— Усе окей.
Обручка, обручка, довбана обручка, — як безплатна іграшка в пачці «Крекера Джека»[310].
— Манюня, ти ж знаєш, як я до тебе добре ставлюся.
— Як звати твою білу дружину?
— Га?
— Білу дружину — жінку, яку ти зраджуєш, завівши трах-трах на стороні.
— Вона не біла.
— Мені треба сигарету.
— Ти ж не куриш.
— Я хочу сигарету.
— Манюня...
— Повторюю: мені тре’ сигарету, то дай мені, бомбоклат, сигарету!
— Окей, окей, маню...
— Не смій мене так більше називати. Ніколи не зви мене цим довбаним ім’ям.
— Вибач, ось твоя сиг...
— Мені її об дупу підкурити, чи як?
— Ось запальничка. Вона, між іншим, належала моєму батькові.
— Я схожа на ту, що краде довбані запальнички?
— Кім, мені так прикро.
— Усім прикро. Усім так прикро. Знаєш що? Я втомилася від того, що всім прикро. Краще б тобі не було прикро. Краще б ти сказав, що тобі — не прикро, а я — ідіотка. І що ми гралися в ляльковий будиночок, бо це мило, а тепер тобі час повертатися до своєї білої американської дружини.
— Вона не біла.
— Мені треба прилягти.
— Звісно, мала, звісно, не поспішай, не поспішай...
— Перестань зі мною говорити, як довбаний лікар. Бідний Чак, він не думав, що все отак закінчиться, еге ж? Скільки разів ти репетирував цю промову? Двічі? Тричі? Дорогою сюди? Я заслуговую принаймні чотирьох репетицій.
— Кім...
— Перестань мене так називати. Краще потиснути одне одному руки і сказати: «Приємно було мати з тобою справу».
— Послухай, немає такого...
— Чи тобі зручніше виписати чек і залишити його на тумбочці?
— Я ні разу не назвав тебе повією.
— Звісно, ти ж так добре до мене ставився. Говниста, бомбоклат, брехня білого мена.
— Річ не в білому і не в чорному, бо моя дружина...
— ...тебе так полюбила. Ми тебе обидві так полюбили, наш любий, так полюбили...
— Вона чорніша за тебе.
— Отже, це було змагання чорних пизд?
308
Мочо — місто на Ямайці.
309
«Студія 54» (Studio 54) — культовий нічний клуб і всесвітньо відома дискотека, що прославилася легендарними вечірками, жорстким фейс-контролем, безладними статевими зносинами і вживанням наркотиків. Клуб відкрився 26 квітня 1977 року в Нью-Йорку в будівлі колишнього театру на перетині 54-ї вулиці Мангеттену та Бродвею.
310
«Крекер Джек» — товарний знак попкорну в карамелі.