Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна
- Автор: Желязны Роджер Джозеф
- Год: 2020
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-10-6056-1
- Переводчик: Анатолій Сагак
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна». Краткое содержание книги:
У приватній лікарні Тіні Земля чоловік на ім'я Карл Корі одужує після автокатастрофи. Утративши пам'ять, він і не здогадується, що насправді є одним із дев'яти принців Амбера — Корвіном. Чоловік тікає з лікарні. Йому вдається знайти свою сестру, а потім і брата, відшукати дивну колоду карт Таро, на яких зображений і він сам, а потім пройти Лабіринтом... Згадавши, хто він насправді, Корвін прагне здобути корону Амбера.
Та він ще не знає, що проти королівства збираються злі сили...
Оббігши його ззаду, я зайшов праворуч. Один легкий випад — і він став би мертвим, але у цьому, звісно, не було потреби.
Тримаючи руку на одному рівні зі шиєю, Бенедикт махнув мечем за спину і, повернувши голову, націлився на мене вістрям. Він уже почав вивільняти з трави ліву ногу.
Та я зробив обманний рух праворуч, і поки брат готувався відбити вдаваний напад, ударив його по зашийку пласким боком Ґрейсвандіра.
Удар оглушив Бенедикта, і я, підійшовши до нього впритул, додав йому лівицею в нирку. Бенедикт похитнувсь, а я, заблокувавши його руку, вдруге стукнув його по зашийку, уже кулаком. Він упав непритомний, я витягнув із його долоні меч та відкинув подалі. Кров, що цяпала з вуха, залишила братові на шиї слід у формі чудернацької сережки.
Відклавши Ґрейсвандір, я схопив Бенедикта під пахви й потягнув, щоб забрати його з чорноти. Трава не хотіла відпускати свого полоненого, але я, натужившись, таки вивільнив його.
До того часу Ґанелон уже очуняв та підвівсь із землі. Насилу переставляючи ноги, він доклигав до мене і втупивсь у Бенедикта.
— Ну й здоровань, — сказав, похитавши головою. — Стільки сили... І що ми з ним зробимо?
Закинувши Бенедикта на плече, я піднявся.
— Зараз віднесемо його до фургона, — пояснив Ґанелону. — Прихопиш мечі?
— Добре!
Я пішов до дороги, тягнучи на собі непритомного Бенедикта. Добре, що він не оговтався, — не треба було бити його ще, бо саме цього мені дуже не хотілося. Я поклав брата біля підніжжя кремезного дерева на узбіччі неподалік від фургона.
Підійшов Ґанелон, я заправив у піхви мечі — Бенедиктів та свій, — і попросив зняти з кількох ящиків мотуззя, яким вони були зав'язані. Поки Ґанелон це робив, я обшукав Бенедикта і знайшов те, що хотів.
Згодом Ґанелон пішов по Бенедиктового скакуна, а я прив'язав Бенедикта до дерева. Коня ми також прив'язали мотуззям до куща неподалік, і на той самий кущ я почепив меч брата.
Коли все було зроблено, видерся на передок фургона. Невдовзі підійшов і Ґанелон.
— Ти що, хочеш залишити його тут? — запитав він.
— Ненадовго, — сказав я.
Ми поїхали далі. Назад я не озирався — це робив Ґанелон.
— Ще не ворушиться, — доповів він мені. — Як Бенедикт підняв мене, як кинув — мов пір'їнку, одною рукою! Ще в житті так не літав...
— Тепер ти зрозумів, чому я просив тебе не встрявати, навіть якби я програв?
— Що з ним буде?
— Дуже скоро про нього подбають, за це можеш бути спокійним.
— Тобто з ним усе буде добре?
Я ствердно кивнув.
— Саме так.
Коли ми проїхали зо дві милі, я зупинив коней та зіскочив з фургона на землю.
— Що б зараз не робилося, не втручайся, — напутив Ґанелона. — Час зайнятися Бенедиктом.
Зійшовши на узбіччя дороги, я став у затінку і витягнув колоду карт, яку конфіскував у Бенедикта. Розклав, знайшов карту Джерарда, дістав її з колоди. Решту карт поклав у обшитий шовком та інкрустований слоновою кістю футляр, в якому їх тримав Бенедикт.
Я втупивсь у зображення Джерарда і зосередився.
Через деякий час карта потеплішала, картинка ворухнулась як жива. І я відчув присутність Джерарда — він справді опинився переді мною.
Виявилося, що Джерард перебував у Амбері. Він саме йшов вулицею, вигляд якої був мені знайомий. Зовні ми з ним дуже схожі, тільки Джерард більший, масивніший. Він продовжував носити бороду.
Джерард здивовано витріщився на мене.
— Корвін!..
— Так, Джерарде, це я. Виглядаєш нівроку.
— Очі!.. Ти знову бачиш?
— Еге ж, я знову зрячий.
— Де тебе носить?
— Ходи до мене, побачиш.
Погляд його посуворішав.
— Корвіне, саме тепер не можу. Дуже зайнятий.
— Я з приводу Бенедикта, — пояснив. — Ти єдиний, кому я міг би його довірити.
— Бенедикт? Йому щось загрожує?
— Так.
— То чому він сам мене не викличе?
— Не може. Не має такої змоги.
— Як це? Чому?
— Це довга і заплутана історія, двома словами її не перекажеш. Повір, йому потрібна твоя допомога, і то вже.
Джерард пошкріб верхніми різцями бороду.
— А сам ти не можеш дати раду?
— Аж ніяк.
— А я, по-твоєму, зможу?
— Зможеш, я знаю.
Джерард ледь витягнув із піхов меч.
— Корвіне, не хочу наразитися на якусь твою чергову витівку.
— Повір, ти не побачиш тут жодних витівок. Я мав досить часу на хитрощі, тож якби захотів щось придумати, не діяв би так примітивно.
Джерард зітхнув. Потім кивнув головою.
— Добре. Вже йду.
— Давай.
Він ще мить повагався, тоді ступив мені назустріч...
...І ось Джерард стоїть коло мене. Плеснув мене по плечу, всміхнувся.
— Корвіне, — мовив він, — який я радий, що ти знову бачиш!
Я відвів погляд.
— Радий не менше за тебе, Корвіне. Повір. А хто там у фургоні?
— Приятель. Його звати Ґанелон.
— А Бенедикт? Де він? Що з ним?
Я показав рукою.
— Там, за дві милі, при дорозі. Сидить прив'язаний до дерева. Кінь його теж там, також прив'язаний.
— А ти чому тут?
— Утікаю.
— Від кого?
— Від Бенедикта. Хто ж його зв'язав, по-твоєму?
Джерард наморщив чоло.
— Нічого не розумію...
Я похитав головою.
— Між нами виникло непорозуміння. Мої слова на нього не діяли, от ми й зчепилися. Потім я його оглушив і зв'язав. Розв'язати Бенедикта не можу, бо він знову візьметься за старе. І просто залишити його там теж не можу. Чекати, поки він звільниться сам, — а раптом щось станеться? От я й звернувся до тебе. Будь ласка, йди до нього, відв'яжи його і поверни додому.
— А ти?
— А я, чорт забирай, утікатиму далі, щоб загубитися десь у Тінях. Ти зробиш нам із Ґанелоном велику послугу, якщо вмовиш Бенедикта не пускатися за нами навздогін. Не хотів би я знову з ним битися...
— Зрозуміло. То, може, хоч розповіси мені, що сталося?
— Сам ще до пуття не знаю. Бенедикт обізвав мене вбивцею. А я, клянуся тобі, за весь час, що пробув у Авалоні, навіть пальцем нікого не зачепив. Перекажи йому це, будь ласка. З якого дива я брехав би тобі? Присягаюся, це щира правда. Є ще дещо, за що він може злитися на мене. І якщо Бенидикт порушить таку тему, скажи, що стосовно цього йому доведеться повністю покластися на пояснення, яке дасть Дара.
— А що це?
Я понизав плечима.
— Дізнаєшся від нього, якщо він захоче сказати. А як не скаже, то просто забудь мої слова.
— Ти сказав — Дара?
— Так.
— Дуже добре, я все так і зроблю... Слухай, не оповіси мені, як ти втік з Амбера?
Я всміхнувся.
— Теоретичний інтерес? Чи, може, боїшся, що й тобі колись це зможе знадобитися?
Джерард засміявся.
— Звичайна цікавість. Не щодня таке стається.
— Вибачай, любий брате, ще не час видавати подібні секрети. Повір, якби я й розповів це комусь, то лише тобі одному, та чи стане в пригоді тобі це знання? А от мені воно ще може знадобитися.
— Інакше кажучи, ти маєш свій таємний шлях у Амбер і назад. Що затіваєш, Корвіне?
— Ти як гадаєш?
— А що тут гадати? Але у мене з цього приводу двоякі почуття...
— То, може, поділишся?
Він махнув рукою в бік чорної смуги і пояснив:
— Бачиш оту стежинку? Ще трохи — і вона добіжить до підніжжя Колвіра. Ми захищаємося, відбиваємо всі атаки тварюк, але вони стають дедалі потужнішими й нападають частіше. Корвіне, зараз не краща пора, щоби думати про власне честолюбство.
— А хтось сказав би навпаки, — не погодивсь я.
— Для тебе — можливо, та я не вважаю, що це стосується всього Амбера.
— І як Ерік дає всьому раду?
— Непогано. Кажу ж тобі, відбили всі атаки.
— Не про них мова. Я про все це загалом... про їхні причини.
— Я їздив Чорною дорогою, доволі багато.