Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна

Повернувши праворуч, опинилися на сонячній рівнині й тепер поїхали, петляючи поміж високими одноманітними стовпами із синювато-сірого каменю...

І ген-ген удалині, праворуч, так само тягнулася Чорна дорога.

Нас обпекло хвилями жару, земля довкіл запарувала. У кратерах кипіла з бульканням якась рідота, додаючи до затхлого повітря смердюче амбре. Калюжки блищали, наче пригорща бронзових старовинних монет.

Обіч дороги почали вивергатися гейзери, і коні, скаженіючи від страху, рвонули вперед. Земля плювалася киплячою водою, час від часу блискучі водяні полотна перетинали дорогу, ледь не влучаючи у нас. Небо над нами набрало кольору міді, сонце скидалося на зів'яле яблуко. Вітер був як засапаний пес.

Затремтіла земля, і далеко ліворуч гора позбулася вершини. Принишклий у її нутрі вогонь зірвав верхівку та жбурнув високо в небо. Від сильного удару, що розколов землю, ми ледь не оглухли. Ударна хвиля прокотилася над нами, захитала, загойдала фургоном. Ми помчали до пасма гір з чорними вершинами. Земля продовжувала труситися, дув ураганний вітер. Коли дорога повернула не в той бік, куди нам було треба, ми, звернувши з неї, поїхали навпростець рівниною. Гори дедалі ближчали, танцюючи в тремтячому повітрі.

Відчувши на плечі Ґанелонову руку, я обернувся. Він щось кричав, але слів його не було чути. Тоді Ґанелон махнув рукою назад, і я озирнувся. Там не побачив нічого такого, що могло б мене здивувати. Розбурхане повітря було повне пилу, попелу та різного сміття. Тож я понизав плечима і повернувся знову до гір.

Біля підніжжя найближчої з них щось темніло. Я скерував коней туди.

З'їхавши у низовину, побачили його — широкий вхід до печери, що прозирав з-за хмари пилу та безперервного потоку гравію.

Я ляснув батогом над конями, й ми, здолавши чвалом останніх пів тисячі ярдів, на повному ходу влетіли у печеру.

Там одразу ж осадив коней і пустив їх спокійною ступою.

Долівка печери понижувалася. Ми обігнули поворот і опинились у широкому гроті з високим склепінням. Через отвори у склепінні сюди вливалося світло й круглими плямами падало на сталактити, на тремтячі зелені озерця. Земля продовжувала двигтіти, слух помалу повертався до мене. Я побачив, як неподалік тріскає на шматки масивний сталагміт, почув приглушений, мовби через вату, шум від його падіння.

Ми проїхали по мосту, перекинутому над чорним, наче ніч, вузьким проваллям. Цей міст був, напевне, з вапняку, бо щойно ми минули його, як він з гуркотом упав у безодню.

Згори, як дощ із неба, сипалися дрібні уламки, час від часу падали й великі брили. У тріщинах і западинах стін світилися зеленим та червоним латки плісняви, виблискували вигнуті прожилки із самоцвітами мінералів; великі кристали й квіти зі світлого каменю лише додавали краси цій суворій, не дуже привітній місцині. Ми їхали через низку з'єднаних поміж собою просторих печер, уздовж пінної річки, що впадала у чорне провалля.

Довжезна галерея штопором вгвинчувалася догори. Я почув приглушений голос Ґанелона:

— Здається, там щось рухалося... ніби вершник... там, на вершині пагорбка... я встиг його побачити мигцем... он там.

Ми вкотились у ширшу печеру.

— Якщо це таки Бенедикт, йому доведеться добряче попітніти, аби наздогнати нас! — крикнув я. Тієї ж миті земля під нами задвигтіла, і там, де ми тільки-но проїхали, щось із гуркотом обвалилося.

Ми продовжували їхати вперед та вгору, над головою заблимали отвори, через які синіло небо.

Стукіт копит і торохтіння фургона мало-помалу набули нормальної гучності, навіть відлуння зазвучало. Земля під нами більше не тремтіла, над головами пурхали пташки, світло дедалі яснішало.

Ще один поворот — і ми опинилися перед отвором, низьким та широким, за яким яснів білий день. Проминули зазублену арку, фургон підскочив на замшілому камені, й нарешті викотилися на гравійну смугу, що серпом протяглася по схилу між велетенськими деревами і губилася в лісі далеко внизу. Я знову цокнув язиком, підганяючи коней.

— Вони ось-ось попадають від утоми, — нагадав Ґанелон.

— Знаю. У будь-якому разі скоро відпочинуть.

Гравій хрускотів під колесами. Дерева приємно пахнули.

— Ти помітив її? Там, унизу, праворуч?

— Що?.. — почав я, повертаючи голову. І здивовано охнув.

Десь за милю від нас так само, як і раніше, тягнулася пекельна Чорна дорога.

— Через скільки ж Тіней вона йде? — запитав я.

— Схоже, що через усі, — припустив Ґанелон.

Я повільно хитнув головою.

— Сподіваюся, це не так.

Ми їхали далі, донизу, під синім небом та звичайним сонцем, котре, як завше о цій порі, хилилося до західного небокраю.

— А я, чесно кажучи, уже навіть боявся виїздити з тієї печери, — зізнався трохи згодом Ґанелон. — Навіть гадки не мав, що може чекати назовні.

— Коні зовсім видихаються, — пояснив я йому. — Мусив їх пригальмувати. Якщо той, кого ми помітили, і справді Бенедикт, то кінь у нього першокласний. Бачив, як він його гнав? А ще треба було подолати всі ті перешкоди... Словом, гадаю, Бенедикт повернув назад.